Повернутися спиною. Принцип страуса є стратегією самозахисту, яка варта всіх інших. Я порадив це MamoursZ, який не може читати газету без почуття вини, що живе у країні, де мир. Те, що на Землі жене Сонце за Обрій. От морока. То хай сонце собі йде за обрій? Якось штучно, рухатися варто в протилежний бік. Тоді відкинути ідею обрію? Мене та фраза не переконала. А MamoursZ поновив свій пост, боячись, що він не збився зі шляху. Саме тут точка дотику всіх моїх співрозмовників. Нетерпіння. Не лише, щоб їхні страждання хтось почув, а й щоб миттєво відреагував.
Юлія і Гун нарешті з’являються на порозі. Гун схопився за нашу керівничку. Якусь мить я думаю, що він пройнявся духом цієї місцевості і на нього дивним чином зійшов «релакс». Та щойно він опинився поряд із нами і я зміг розгледіти його поросячі очі, я висунув іншу гіпотезу.
— Тебе били?
Довге втомлене зітхання у відповідь цілком задовольняє Юлію. Я кажу, щоб спровокувати її, бо завжди знав, що ми неодмінно потрапимо в біду. Вона перебиває мене, мовляв, і без тебе це знали. Нашого товариша п’яного як чіп знайшов на лавці при дорозі булочник, який розвозив ранкову випічку. Відважний чоловік прийняв його за втікача з бази відпочинку й відвіз його туди.
Те, як пахло з рота Жан-Філіпа, це ніщо порівняно з тим токсичним смородом, який линув із рота Гуна. У своїй першій пиятиці він був ненаситний. Та ми мали ще багато чого владнати, перш ніж провадити з ним бесіду про переваги тверезого способу життя. Ми не мали транспорту, і я зі свого боку не мав наміру лишатися в цьому гостинному домі.
Юлія повернулася в дім. Ми бачили, як її силует спілкується із силуетом інтенданта. Їхні тіла хитаються, ніби виконують сучасний танок, імітуючи збиральників вишень. І враз вони зникають із нашого поля зору.
Я весь на нервах.
— Чесно кажучи, ти не зобов’язана приймати це.
— Ти можеш мені запропонувати щось інше? — заперечує Юлія, — Мені це запропонували, і я не збираюся казати ні. І знай, що мені не подобається цей тон, яким ти розмовляєш зі мною. Ліпше тоді взагалі мовчи.
— Ти мене не змусиш повірити, ніби взагалі всі машини на ремонті чи взагалі невідомо де.
— Люку, годі.
Я всівся в дерев’яну тачку з плетеної верби, якої не побачиш навіть у музеї сільського побуту. Юлія тягне за ручку чимдуж. Вона повторює, що розмову скінчено і я можу йти пішки, якщо мені це не подобається. Її небажання бачити принизливі аспекти ситуації змушує мене майже забути ту пекучу ганьбу, яку я відчуваю при цьому. І «нетривкі прогулянки», які нам радять, узимку для таких, як я, нестерпні. Що це: недооцінювання себе чи помста світові? Від’їзд нашого каравану спричинює каскад неприхованих насмішок. Моїм товаришам по фіг. Насправді мало хто із сосьєтерів Кастеля страждає від таких поглядів. Зазвичай, сконцентровані на собі, іноді просто асоціальні, вони уникають наріжних питань. Це привілей проклятих, привілей, якого в них не відняти. А мене сміх просто катує.
Виявилося, що зупинка на вимогу фунікулера міститься відразу за лісом. Ми, як можемо, пересуваємося широкою стежиною із гравію та глиці. Поліна йде зигзагами, Юлія щось цідить крізь зуби, а Б’єро намагається впіймати пташок. Гун ледь тягне ноги. Мені здається, наш товариш під час своїх нічних мандрів тягав свій флакон із освіжувачем повітря. Шкода, бо ніхто не дорікне його, як співається в пісні. Delícia, delícia / Assim você me mata / Ai se eu te pego / Ai, ai se eu te pego.
Всього на всього п’ять хвилині, обіцяні працівниками бази, розтяглися, як гумові. Тепер ми блукаємо під величезними хвойними деревами, які відкидають дивовижні тіні. Ми перетворюємося на монстрів із «Володаря перснів».
До Гуна, який уже двічі блював у заростях, повертається нормальний колір обличчя поволі, як він звільняється від отрути, якої набрався за ніч. На його окулярах і досі багато бруду. Б’єро рухається здебільшого на чотирьох, аніж на двох. Я сподіваюся, зі свого боку, що скоро скінчиться моє стажування як факіра, бо це дуже травматичний досвід. Звичайно ж я більше не дивитимусь «За лаштунками цирку» під таким кутом.
Останній виток дороги — і ми потрапляємо на ледь похилу галявину. Перед нашими очима крихітна будівля вокзальчика.
Я кажу собі, що все йде добре, що все гаразд.
У приниженні існує кілька градацій, і ми здобуваємо в цій сфері новий досвід. Ми купили квиточки в автоматі й слухняно очікуємо на пероні, вишикувавшись у ряд, нас видно здаля. Уривчасте рипіння, яке я тлумачу як незабарну зупинку, повідомляє про прибуття потяга. Зупинка на вимогу, і Б’єро із задоволенням кілька десятків разів натиснув кнопку, яка передає сигнал машиністові.