Юлія також підводиться і залазить до кабіни першого класу, нехтуючи правилам, які робити це забороняють. Звуки з плеєра Гуна не дають почути ні те, що вона говорить, ні тим паче те, що їй відповідає кондуктор, маленький худорлявий чоловічок зі вставними зубами у смугастій синьо-білій сорочці, яка йому завелика. Слова пов’язуються між собою без логіки, просто за правилами граматики. За інших обставин я посміявся б. Це нагадує мені спектакль, який ми бачили у Залі святкувань. Акторка, неперевершена духовна донька гумориста Соля або Христиана Вандера, співака з гурту «Магма», розповідала історію свого життя винятково неологізмами. Найбільше занепокоїло те, що суть ми второпали.
Гун витріщив на мене очі, на його чолі зморшки нерозуміння. Ліпше розрядити ситуацію, аніж дати йому привід стиснути кулаки.
— Вона виторговує знижку на квитки.
Я відчуваю, що на нас дивляться не зовсім толерантно.
Tanze mit mir in dem Morgen...
— Тихіше, Гун, тихіше!
У загальному купе двоє п’ятдесятилітніх із того боку Атлантики крадькома розглядають нас. На них кашкети Буфало Бізон, великі, як парашути, і шорти-бермуди, які не приховують ні опуклостей, ні варикоза. Перед ними сидить місцевий, який тримає на колінах барвистий пластиковий пакет із комп’ютерного магазину. Щось у ньому нагадує Владіміра, нашого радника з профорієнтації, від якого вже опівдні пахне анісовою. Владімір — позаштатник, хоча з’являється в нашій інституції регулярно. Раз на два тижня він прибуває до Кастеля, щоб відбути цілий день у маленькому кабінеті, куди ми навідуємося по черзі. Мені він подобається, хоча я не завжди поділяю його освітні підходи. Він притримується того, щоб була база для дискусій, справедлива і чесна. На практиці це означає, що він катує нас, як нацистський капрал, поки ми видаємо йому наші найпотаємніші мрії про те, ким би ми хотіли бути. Контррозвідник, патрон борделю, гуморист, гінеколог. І нарешті він пояснює за допомогою a плюс b, що ми будемо так само щасливими, якщо матимемо скромнішу мету. Наприклад, менеджером в офісі, оператором машинної утилізації, газетярем. Він завжди ставив нам за приклад хлопця з другого поверху, який дуже хотів працювати у справжнісінькому палаці, але вагався між лакеєм і ліфтером. Ця притча ніколи мені не подобалася.
Владімір, який також бував і в нормальних класах у коледжах міста, має не найліпший режим у житті. Та варто визнати, що, мабуть, обтяжливо, проводити половину часу з молодими людьми, які не можуть робити те, що вони хочуть, а другу половину з молодими, які не хочуть робити те, що можуть.
Наш викладач із профорієнтації також проводить практичні семінари з мілітарним акцентом, які мають на меті навчити нас боротися зі стресами і типовими проблемами, з якими такі, як ми, зіткнуться у «звичайному середовищі». Тренінги обов’язкові, зокрема й для тих, у кого професійна інтеграція на найнижчому рівні. Одного дня ми мали увігнати в оцупок двісті грамів цвяхів. Єдиною винагородою була карамель Карамбар. Іншого разу треба було позбутися підшивок старих річних звітів. Або потовкти на порох бруски цукру з тростини, твердіші за скло. Загалом, хтось із учасників воєнізованих семінарів потрапляє до амбулаторії.
Іще одне пріоритетне завдання Владіміра полягає в тому, щоб допомагати нам знайти місце для стажування — необхідний етап профпідготовки, щоб по тому десь працювати й отримувати зарплатню. Він марнує час, щоб переконати керівників установ приймати нас на роботу, і так само марнує час, щоб дорікати нам невдячністю. Йому здається, що нам бракує амбіцій, що наше небажання прагнути нового нам тільки шкодить. Це правда, що в нас переважає тенденція прагнути того ж досвіду, що й у наших товаришів по кімнаті. Якщо хтось із нас зумів прилаштуватися на шоколадній фабриці, ми стаємо певні, що й ми зможемо досягти успіхів у пакуванні рекламних цукерок.
Кілька місяців поспіль між секретаріатом і їдальнею у нас висіла Дошка пошани. Фантастичні магніти тримали листки соціальних досягнень найліпших по групі. Виявляється, що Гонзо, староста Метеликів, майже щодня прибував вчасно на своє стажування в установу комунального будівництва міста, він завжди був добре одягнений — дві зірочки з трьох — що він умів інтегруватися, «дуже балакучий, особливо на перервах!» — уточнював напис фломастером кольору фуксії, що означало: перед ним відкривалася кар’єра в регіональній сміттєзбиральні.