Дошка пошани не припала до душі асоціації батьків, які угледіли в ній форму цькування найслабших. Її замінили малюнками учнів молодших класів, загальною інформацією і правилами поведінки у випадку зупинки серця — де знайти дефібрилятор, як дати йому раду, що сказати тому, хто йде на той світ.
Отже, коли один із нас слабне, то соромить всю професійну галузь. І Владімір зумів узятися за посох прочанина, щоб повернути довіру до партнерів Кастеля. «Продавай свою здатність працювати, а не свою інвалідність», — постійно повторював він нам, тримаючись за свій ніс, ніби щоб перевірити, чи він раптом не виріс.
Поліна згинається вдвоє й починає стогнати. Вона чіпляється саме до мене, бо Юлія насолоджується їздою на висоті. У мене справді болить усе, бо я постійно на ногах. Одначе я знаходжу в собі енергію, щоб відвести нашу молодшеньку в те місце потяга, де мав б міститися нужник. Ми мали подолати рухомі перемички між вагонами, щось на кшталт коротенького розхитаного каучукового тунелю. У зазорах між вагонами можна побачити щебінь і шпали.
Контролер приходить саме в цей момент. Він налітає на мене, гучно обурюється, наказує мені негайно підвестися. Не хоче слухати моїх пояснень, не вірить мені, що Поліна в кабінці сама. Знає він цих безквиточників. Четверо негідників намагалися пошити його в дурні буквально того тижня. Він усіх їх виштовхав із вагона ногою під зад. Я виправдовуюсь, службовець і оком не змигне. Він має право оштрафувати нас, бо ми мусимо носити свої квитки при собі. Справді, це ясно, як Божий день.
Тож я змушений узяти курс на початок потяга, де перебуває Юлія. Одначе я знаю, що квитки, які ми взяли, негодящі, бо коли ми їх брали, очевидно, усе переплутали й через висоту сіли не на ту лінію. Пасажир, який мав питання щодо розкладу, на певний час відвернув увагу контролера.
Я тупцюю біля дверей і допитуюсь у Поліни, чи все гаразд. Чую довге сопіння. Принаймні Поліна не забила потилицю. Нарешті вона виходить, і ми, як можемо, сунемо до нашого вагона, де контролер провадить перемовини з пасажиркою, яку непокоїть чи музика, чи запах Гуна, чи те і те разом. Якщо тільки той цербер звернеться до мого товариша тим самим тоном, що й до мене, його буде перетворено на фруктове пюре, і він матиме вигляд особи, яка кинулася під міжміську електричку. Слідчі з дорожньої поліції ні до чого не докопаються.
Я знову думаю про двох перехожих, які втягли мене в потяг, вважаючи, ніби вчинили добре. Це не вперше, коли наша присутність створює мікроклімат великої провини, яка змушує абсолютно незнайомих людей поводитися як герої. Якось у четвер увечері Нонно організував «курс різних речей» у великому супермаркеті. Нас було шестеро, кожний мав кошика і список покупок. Пара шкарпеток, газована вода, шампунь, фрукти, які покупець сам зважує і приклеює етикетку. Нонно залишив нас у торговельному залі, де ми мали дати собі раду самі, і призначив нам зустріч у барі «Ле Куен дез Амі», де він міг нарешті почитати «Меркюр», який витягнув із кишені свого пальта від David Crockett.
З огляду на свою слабку мобільність я відразу здався. Я розраховував почекати у своєму додатковому кріслі й насолодитися спектаклем, який мені запропонували. У вітрині модного бутику чарівна продавчиня роздягала манекени. У цих жестах щось було божевільно еротичне, у тому, як вона витирала пил, обнімала тіла натуральних розмірів, щоб пересунути їх на кілька сантиметрів. І треба було, щоб якась п’ятдесятилітня жаліслива пані помітила мене й увірвалася в мій Усесвіт. «Зовсім не соромно попросити про допомогу», — сказала вона мені, коли я відмовився від її пропозиції повозити мене між стелажів із товарами. Вона побачила всю непотрібність списку в мене на колінах і засумнівалась, чи справді мені було аж так важко дістатися другого поверху. І що? У нашому світі реально допомагають мало, то бодай би навчилися не лізти.
Нарешті Юлія до нас повернулася. Б’єро лежить на животі під своїм місцем, і неможливо довідатись, чому воно так. В іншому кінці купе Гун підозріло зосереджено читає, яку правничу відповідальність несе той, хто без поважної причини використовуватиме стоп-сигнал. І при тому його рука непомітно піднімається до тої спокусливої ручки. Водночас його поза наводить на думку, що він імітує у сповільненому режимі свого віденського кумира — диригента оркестру Йоганна Штрауса, який зневажливо дивиться на своїх музикантів. Хоча це не так.
Юлія після тривалих секунд рефлексій наближається до нього в стилістиці рятувальника на даху будинку, де об’єкт порятунку втратив надію і замірився стрибати. Я вдаюся до іншого методу, безпосереднішого. Зі свого місця я кажу: