Я радо відпочив би на гойдалках бодай кілька секунд, але Юлія робить мені знак поквапитися за нею. Я беру візочка, у який кладу свої милиці. Учепившись у це тимчасове рятівне коло, ми з Поліною ледь рухаємося вздовж полиць, щедро забитих товарами. Величезний вибір усього, що душа забажає, і водночас незмінна стандартизація. А прилавок зі свіжими продуктами — чистий і освітлений, немов операційна. На задньому плані помічаю кошик із здешевленими овочами, пророслими і покрученими.
У цьому магазині, на відміну від багатьох інших, є м’ясний відділ. Добротливий м’ясник обмахується бланками замовлень, зчепленими скріпкою. Він вітає нас нідерландською, а потім англійською. Витирає чоло. Юлія педантично оглядає товар, цікавлячись, передусім, фрикандо чи ковбасками з диким часником, які не можна довести до кондиції без кухні. М’ясник простягає їй брусок вудженого м’яса, який кладе в блискучий червоно-срібний слайсер. Відтинає кілька тоненьких пластин, кладе їх на оброблений сіркою папір і простягає нам через прилавок.
— Беріть, малюки. Якщо мама вам дозволить.
Юлія хитає головою. Молода мама, яка народила інваліда, це звична річ. І депресивна молодша сестричка, це також поширене явище. Є речі, важливіші за правду. Якщо вже цей м’ясник вирішив підгодувати нас, ми цим скористаємося.
— А як ваш сандвіч крок-мадам? Смачний? Ви могли б його для нас підігріти?
— Якщо це порадує вас.
Цей м’ясник щойно отримав ляпас. Ось дивовижний вибір найліпшого м’яса сезону, без жилок, яке зберігалося при ідеальній температурі, і от в нього просять найвульгарніший продукт із його прилавка. Це якби концертних виконавців, вшанованих різними преміями, попросили б вести вечірку в дитячому садочку. Я намагаюся виправити ситуацію і пропоную покласти до нашого візочка два пирога і суху баранячу ковбаску «цього регіону».
Біля полиць із напоями ми беремо мінеральну воду із додаванням цитрини, пакет апельсинового соку, до якого приклеєна соломинка, що вельми стане в пригоді мені, а з косметики беремо прозоре мило, в яке вправлено гілочку шальвії. «Я люблю таке», — виправдовується Юлія, кривлячись, — сандвіч крок-мадам пече їй руки.
Батьки й няньки дітей, які вовтузяться на площі, вітають нас натужними посмішками. Подібно до того, як в осіб із вадами зору розвинені інші чуття, так і ми стали експертами невербальної мови. Навіть Гуну стало не по собі від десятків пар очей, спрямованих на нього. Він обминає замок із гірками у формі підйомного мосту і приєднується до Б’єро, який щойно заліз на гойдалку, щоб з’їсти свій крок-мадам. Гун сідає перед ним. Запізно. Байка про ворону й лисицю пропонує несподівано драматичний сюжет. Жовта канарка, яка летіла в небо, не втримала свою пайку на радість місцевим мурахам. Юлія починає лаятися. Свідки не реагують, навіть коли вона голосно повідомляє, що запроторить нас до виправної колонії, якщо ми й далі псуватимемо їй життя.
«Ті-Тайм» — це масивна триповерхова будівля, в якій нема шарму, хіба що візерунки ліпнини на фасаді. Його спартанська зовнішність вирізняється на тлі фешенебельного ансамблю місцевості, ніби розробники проектів вирішили скоротити витрати, тож спорудили дещо скромне.
Юлія заходить до будинку літніх осіб, як розлючена молода родичка до пенсіонера, хворого на Альцгеймер, себто рішуче, без тягаря співчуття. Вона проходить перед рядами стареньких, не відповідаючи на їхні колоритні привітання. Ми йдемо за нею, як можемо, Б’єро у хвості. Дозволити йому іти останнім — це найліпший спосіб знову його загубити. До речі, саме так і стається. Б’єро падає на перший вільний стілець, що трапляється йому на шляху, і береться змінювати світ, спілкуючись із засушеним чоловічком, який вельми здивований, що до нього заговорили.
— Я голодний Ти мене чимось почастуєш? Як тебе звуть?
Як вірний пес при отарі, Гун повертається назад і хапає нашого крайнього за шию. Б’єро тупає ногами.
— Ох, як я від вас втомилася! — тут же обкладає їх чортами Юлія.
Я вагаюся, чи мені йти за нею, чи взяти участь в обміні добрими словами між Гуном і трьома старенькими, які стали на бік Б’єро, а той саме вчепився у візочок для білизни.
Головний лікар, десь п’ятдесяти років, сивуватий, квапиться до нас. Йому вистачило двох секунд, щоб побачити в нас загрозу максимального ступеня. Його погляд сканує коридор, щоб нас полічити. Очевидно, він пригадує розклад чергувань персоналу, щоб збагнути, кого кликати на допомогу.
— Мене не попередили про ваш прихід, — каже він із підкресленою чемністю, на межі з роздратуванням. — Тут хтось із ваших батьків?