Нам знадобилося менше хвилини, щоб переконатися, що Юлія не вміє тлумачити мапу, навіть усіяну піктограмами, які підходять ізраїльтянам, японцям або тим, хто перебуває під дією лікеру женепі, основної тутешньої родзинки. Бо з’ясувалося, що автобусна зупинка зовсім не збігається із зупинкою канатної дороги й розташована в зовсім іншому місці. Не нагорі біля дамби, а біля підніжжя величезної бетонної стіни, на тому місці, де для відвідувачів відкрито частину технічних будівель і галерей. Логічно. За таких обставин важко отримувати насолоду, що від нас очікувалось, від синьо-зеленого штучного озера, яке блискотить перед нами. І, одначе, перед нами краса неймовірна. Окрім станцій канатної дороги і за будкою гірськолижного підйомника з оголеними тросами вся земля належить прадавнім породам, рододендронам і мохам. Відблиски каскадів передаються скелям навколо вод, у яких відбиваються вершини, укриті вічними снігами.
Юлія занепокоєно відзначає, як висота діє на маленькі стовпчики — індикатори якості мобільного зв’язку.
— Їсти, — бурчить Б’єро, падаючи до підніжжя туристичного знака.
Тоді Юлія робить те, що виходить у неї найліпше відтоді, як ми поїхали з дня народження Стіві: починає верещати.
— Ти бачиш тут якусь їдальню?
Відлуння підсилює її слова, проте ненадовго, але перша фраза не збігається з відтвореною, а кам’яні поверхні повертають дивну какофонію.
— Мені пофіг, я теж голодна! — відповідає наша дипломантка Вищої школи соціальної медицини, установи, яка має час від часу здійснювати опитування щодо професійної адаптації своїх випускників.
Я занепокоєний. Мій «Посібник юного скаута» радить ніколи не кричати в горах.
— Юліє, снігові лавини, — кажу я, прикладаючи вказівний палець до губ.
— То нехай вони накриють нас усіх.
Б’єро шкандибає до нас, обнадійливо гримасуючи.
— Він порятує нас, — каже він, вказуючи на пса Поліни.
Мене охоплює туга. Я стискаю колодки свого ходунка. Я не можу змиритися з думкою, що мене знову і знову прирікають на пасивність, і навіть позбавляють можливості стежити за розвитком подій. «Не боксуй проти туману», — прочитав я на тому форумі.
Альтернативні можливості знову до нас не приходять, ми вирішуємо хоч якось дістатися до дамби. Ми пройдемо зручною дорогою, забороненою для звичайного дорожнього руху, яка, обігнувши водосховище, спускається маленькими доріжками до потрібної будівлі.
Я задаю ритм своїм ходунком, інші йдуть за мною слід-у-слід. Спочатку ми перетинаємо зону, хаотичну зону, де брили каміння стають запаморочливими перепонами на шляху. Рослинність трапляється рідко, але вона дуже яскрава. А свіжий вітерець, який віє нам у спину, змушує майже забути, що, попри наявність у небі купчастих хмар, сонце таки пече.
— Гуне, одягни свою кепку.
Гун проводить рукою по голові, просуває два пальці під дужку навушників, повертає голову по горизонталі, ніби сподівається побачити НЛО на рівні свого носа.
— Скажи мені, — починає Юлія.
Гун залишив свій головний убір в кабінці канатки.
— Б’єро.
Б’єро насуває свій головний убір по самі вуха, чим дає зрозуміти, що ні за яких умов не зніме його.
— Ходи сюди. Треба знайти білизну. Або футболку, — каже Юлія.
Вона хапає ремінець наплічника Б’єро, який стрибає вперед, коли розуміє, що вона від нього хоче. Юлія затримує його, як охоронець біля входу до банку. Її обличчя перекривлюється, коли вона відчуває масу наплічника.
— Послухай, — каже Юлія.
«Хлопчик-мізинчик» у версії Б’єро — це не енна адаптація або модернізація оригінального сюжету, а його радикальне переосмислення. Адже камінці замінили ті речі, які були тут раніше, які викинули на цій дорозі. Нам відбирає мову, чого не скажеш про Юлію.
— Ти викинув рідину для полоскати горло? Вона ж була в новій пляшці!
— Займала багато місця.
— І суху ковбасу? І дві порції паштету?
— Я хочу бургер.
— О, я більше не можу, більше не можу!
— Я не міг інакше.
Наша вихователька починає свою улюблену лайку і називає нас усіх різними іменами. І тут Б’єро вирушає кудись від нас.
— Юйя, не злися. Бо я назад до Стіві.
Здивована Юлія блимає очима. Альпійські галки зачіпають нас своїми крилами.
— Ти погана. Ти нас не любиш.
Склавши список втрачених речей, ми продовжуємо наш похід. Поліна і Юлія на чолі, наче Простак із Білосніжки, Б’єро несе мої милиці на плечі, як граблі, і замикає нашу процесію. Гун запхав носовичка під дужку своїх навушників, зараз удає з себе мого опікуна. А я сиджу на своєму старомодному ходунку й удаю з себе велетенське немовля в експериментальному візочку. Із кожним метром нашої ходи я дедалі більше починаю ненавидіти династію Штраусів і взагалі всіх віденських музикантів.