Скоро ми вже підбираємося до спуску. І з того місця, де перебуваємо, ми помічаємо, що вказівники солідних розмірів позначають шлях, який перетинає пасовиська, розташовані, як балкони.
Удалині свистить бабак.
— Сюди!
Я помічаю на схилі бежеву пляму.
— Ліворуч від морени, ось там, у формі півмісяця. Бачите?
Здається, я можу розгледіти інші рухи поміж скель. Угадую нори, уявляю галереї, гідні «Аліси в Дивокраї» Мене охоплює ностальгійний дух смугастого ситцю.
Варто вірити в сни, бо іноді вони збуваються. Усі кажуть мені: перукарки як філософи. «Ми часто плутаємо удачу й терпіння», — написав я на форумі. Коли я був маленьким, то бачив себе водієм старого авто. Я навіть робив креслення, як переробити старе дитяче ліжко, яке валялося в підвалі. Я уявляв, як перемагаю в регіональних перегонах, де захоплюватимуться моєю сміливістю, заздритимуть естетиці моєї гоночної машини. Швидкісний Люк, хлопець, який гасає швидше за свою тінь. Моя черга кричати про перемогу. Якщо я, звісно, кричатиму. Бо, якщо Гун через якусь комаху чи через втрату самоконтролю, або тому, що не випив ліків, відпустить ручки, — мені кінець. Зважаючи на запаморочливий нахил дороги, моя швидкість подолає звукову ще до того, як мої товариші второпають, що сталося. Навіть якщо вони позмагаються з героями стометрівки, я вже буду занадто далеко.
«Переріж у собі гнилу гілку, щоб соки пішли вгору», — знайшов я для ChPTintin, кореспондентки, чиїх скарг могло набратися на товстезну книгу. Я чітко уявляв її, булімічну, в пеньюарі, яка нарікає на печалі, той стан, який вона, попри свої твердження, лише підтримує в собі.
Вона була не одна така. Невже ChaToune аж так хотіла позбутися екстравагантності, яка виділяла її і робила такою бажаною в очах декого? Мої партнери в мережі не завжди маніфестували щире бажання вийти з неї. Я будував гіпотези. Дехто брав зі свого дискомфорту, зі своїх невирішених проблем, зі своїх промашок ферменти своєї неповторності. Ти будуєш себе на нещасті, проте стверджуєшся на протилежності. Я знаю, про що я.
Знову затримка. Поліна присіла попісяти біля купи колючок. Від страху впасти в провалля вона так і залишились сидіти. Якийсь добрий чоловік умить витягнув свій фотоапарат, щоб обезсмертити цю сцену, водночас зворушливу й комічну. А в нас є лише наша пам’ять, щоб оживити цей епізод; його записано лише там. А Поліна вже повертається до нас, уся подряпана і нещасна.
Не можу відвести погляду від Поліни, прозорішої, ніж будь-коли. Моє єство стискається. Хто знає, чи не я винен у тому, що вона не насолоджується тим життям, яке їй іще лишилося?
— Зачекай! Можна зробити інакше. Поліно, ходімо.
Я на жестах пропоную Гуну понести її на спині. Юлія схвалює і допомагає молодшенькій із команди вкласти свої ноги у вушка, які Гун зробив своїми руками.
— Давай, Гуне, уперед!
А тепер Юлія везе мене. Наші розмови наодинці скоро стають незручними, і ми намагаємося не зустрічатися поглядами. Десь через десять хвилин ми входимо в найдовший із тунелів, який трапляється нам при переході через дамбу. Він, певне, вигнутий, бо не видно протилежного кінця. Ми рухаємося в цілковитій темряві. Колеса ходунка загрузають у грязюці, я змушений іти сам. Вологість дуже висока, нам на голову падають краплі.
— Це мишки роблять піпі?
— Не кажи дурниць. Дай мені руку.
— Ти нам співатимеш?
— Люку, прибережи ці приколи для Нонно.
Наші очі призвичаїлися до темряви, і ми не поранилися об кам’янисті стіни. Запах застояної води й моху б’є мені в ніздрі. Є в цьому коктейлі й добра порція хлорки.
— Чух-чух, їде потяг.
— Ідіот, ти мені придавав пальці!
Після тунелю ми проходимо брід. Колоддя край дороги дають зрозуміти, що, як зараз потік води слабкий, це не означає, що він такий самий, коли тануть сніги або падають інтенсивні дощі. Течія води викликає бажання скуштувати її на смак. Одне за одним ми стаємо на коліна, щоб попити з цього джерела, яке виявляється крижаним. Гун намочив свого носовичка і поклав його собі на голову. Торочки звисають, мов зелені дреди.
Юлія гризе нігті. Вона вже тричі змочувала своє обличчя. Вона підходить до Б’єро, який грається з тарілкою.
— Ти вважаєш, я забагато кричу?