Я єдиний, хто заходить до колишньої хатки будівельників, яку перетворили на сторожівню та крамницю сувенірів. Маю таємну надію знайти там газету, ввімкнене радіо або почути розмову, яка прояснить для мене ситуацію щодо останніх поворотів полеміки. На полицях і у вітринах повно поштових карток, козячих рогів і всіляких дрібничок: пластикових біноклів, дзвіночків, прикрашених едельвейсами, кристалів для зцілення на сланцевих підставках. Золота медаль за найкращий подарунок іде від мене футболці, на якій дві закохані корови схопилися за ту саму шпажку фондю. Тут є й роботи місцевих майстрів: «Льодовики ніжності», «Що розповість мокрий сніг», «Історія електрифікації Альп».
Я розглядаю карту масштабу 1:50 000. На ній легко знаходжу озеро, селище Дерберац, горловину долини вбік рівнини. Мої перший і другий пальці на нозі схопив спазм, я намагаюся вирахувати відстань по пташиному польоту, яку нам лишилося подолати до найближчого селища, яке можна так назвати. Крамничка вся труситься від гуркоту мотору. Я йду до своїх.
Автобус прямує в долину, громіздка сетра жовтого кольору, зупиняється і вітає нас блювотним торнадо. Передні сидіння беруть штурмом спітнілі пішоходи, які спокусилися вигодами комунального транспорту. Скаути забивають задні сидіння. Наша маленька команда займає місце посередині, що дає нам змогу задурно прослухати розумну промову шефа скаутів, довготелесого чувака, який, на мою думку, є лаборантом або айтішником, найімовірніше, одинаком. Він розміщується в проході, і схопившись за поручні, щоб не гепнутися на кожному віражі, вимагає тиші. Владний дискурс не є його сильною стороною, і молоді патрульні після удаваного заспокоєння висміюють те, що він сказав. Його погляд зустрічається з моїм, і, хоча мене ніщо не зобов’язує, я запрошую його легким кивком голови продовжити його презентацію, незважаючи на гикавку, перекривлювання й інші звукові перешкоди. Йому, певне, приємно, що хтось слухає його і тим гірше, якщо цей хтось має зовнішність розумово відсталого.
Поліні у двотонній сетрі не комфортніше, ніж у кастальському мікроавтобусі. Вона прилаштувалася в передній частині автобуса в товаристві двох ботаніків-аматорів, які намагаються розважити її, вимахуючи перед її носом поштовими картками зі світлинами лишайників.
— Дивися на дорогу, — картає її Юлія зі свого місця.
От воно, вирішення проблеми.
Водій машини дедалі менше дивиться на асфальтну дорогу попереду, а дедалі більше дивиться праворуч.
— Гей, дівулю, якщо тобі зле, то кажи.
Поліна мукає, забувши стиснути зуби.
Мою увагу привертає звук, який анонсує прибуття електронного повідомлення. Підліток, який сидить в одному ряду зі мною, розбиває обличчя свого сусіда об скло, чим хоче показати йому, яким було б те обличчя, якби генетична суміш не була сприятлива для нього. Його смартфон вислизає з його пластикової кишені й починає гойдатися, як маятник, приліплений до його наплічника. Я вибалушую очі, концентрую увагу. У верхній зоні екрана відображені два перших рядка пошти, яка починається словами: «Мій малюк вже великий, сподіваюся, твій...». Я стираю цей меседж, натискаю на позначку «Безкоштовно», далі «Новини», і читаю те, що мене жахає: «Лайф-коуч п’ятдесяти років, який мешкає в долині Луари, стурбований. Доктор Гудлак — це він. Я намагаюся зробити так, щоб апарат не тремтів. Цей чоловік каже, що на додачу до своїх консультаційних повноважень на підприємствах і в адміністраціях він розробив програму підтримки окремих осіб і запевняє, що не хоче мати зиск від тої реклами, яку йому роблять».
Мені на очі навертаються сльози. Шеф скаутів пояснює, що вагітність байбаків триває 34 чи 44 дня, точніше він не знає, і щоразу народжується троє чи п’ятеро малюків, у травні або в липні, він перевірить. Я опускаю голову, щоб приховати свої почуття.
Я маю засудити обман якомога швидше. Ситуація щойно змінилася, і мій проект руйнується. Чи MediCare+, чи ні, мовчання вже не є розумним вибором. Я маю ризикнути й вийти з лісу. Ті, хто відкривалися мені, мають знати трохи більше. Найліпше було б надіслати поправку прямо зараз. Кожна хвилина дорога.
Спираючись на бильця, я піднімаюсь на кілька сантиметрів і шукаю погляд, який може мені допомогти. Я тремчу, це результат зусиль. Я тримався досі й не маю зламатися зараз.