Шарм зник. Ренцо підвівся, натягнув на себе вітрівку, яка висіла на гачку біля входу. Перед тим, як вийти, різко обернувся.
— Юліє, послухай, ти не зобов’язана цього всього робити. Нумо знімемо маски. Ти... ти варта набагато ліпшого.
Він грюкнув за собою дверима. Юлія змахнула віями, але мовчала. Вона знітилася. Одне діло, коли Ренцо опирається, зовсім інше, коли він кидає виклик.
— Гаряче серце, — каже Сара, наповнюючи миску горіхами і сушеними яблуками.
Я підходжу до вікна. На терасі при світлі одного ліхтаря Ренцо рубає дрова зі швидкістю чемпіона світу з рубання деревини. Хай поб’є мене грім, якщо я помиляюсь, але Ренцо не подобається той поворот, який відбувся цього вечора. Нам обом, зрештою.
— Ренцо все побачив. Ти не така, як інші, він це відразу відчув. Ти в дорозі.
— Душа в шуканні, а не в супокої.
— ...а не у печалі.
Це вийшло в мене само собою.
На якусь наносекунду Юлія протверезіла. Вона обертається до мене, як маріонетка, яку смикнули. У її очах виверження вулкана.
— Що ти сказав?
Я спантеличений, але я поганий актор.
— Люку. Повтори.
— А не у печалі. Так ліпше.
Юлія підскочила зі свого місця, захиталась, бо її кінцівки заклякли, стала посеред кімнати, стиснувши кулаки. Вона поширює неймовірні хвилі гніву. Б’єро махає ножицями в порожнечі, Поліна гойдається в гамаку. Гун підвівся і став нерухомо.
— Ти мене шокував, Люку. Звідки ти знаєш цю фразу?
— Запевняю тебе, що...
— Відповідай. — Юлія не кричить. Навпаки, її голос значущий: — Це не з поезії. — Вона ковтає слину. — Це щось таке, що хтось мені написав. Мені й лише мені!
Сара також підводиться й намагається обняти Юлію, яка вивільняється і робить крок до мене.
— Зізнавайся, — гарчить Юлія.
— Але в чому?
— Зізнайся, що ти лазив у мій комп’ютер. Не знаю, як це тобі вдалося, але просто мерзотно! Тоді... тоді навіть ти... У глибині душі я завжди знала. Не знаю, чому, але в тобі є щось... щось...
Настала тиша. Як відсутність, як нестача.
Мені знадобилося кілька секунд, щоб второпати, що Анре Рійо підняв свій смичок. Гун так витріщив очі, що його брови вилізли з окулярів. Стало страшно. Юлії траплялося згинати виделку під час їди, рвати альбоми наклейок Паніні або навіть викидати вміст наших портфелів у смітники, але такого, як зараз, іще не було.
Уламки металу й пластику розлетілися підлогою. Плеєр Гуна впав на долівку. Він, певне, упав на ребро, тому розлетівся саме так. Нам усім перехопило подих. Такий інцидент провокує катаклізм, Гун завмер, як воскова фігура. Це стан після електрошоку, що трапляється у великій психіатрії. Ніхто не наважується слова сказати. Крім Сари, ще не знайомої з тваринним началом.
— Зарадити нічим...
Обличчя Гуна перекривилося в усіх сенсах.
— Шкода, — продовжує Сара, — але зазирни в нижню шухляду комода. Це могло б тебе зацікавити.
Я очікую, що Гун впаде до наших ніг.
— Роби, як хочеш. Нижня шухляда.
Гнів Юлії не минувся, попри півлітра меліси, яку Сара поспіхом заварила. Вона думає про все, що зробила для мене, про ризики, на які вона пішла, на все, що впаде на неї, якщо відкриється, що ми навіть не ночували однієї ночі у Стіві. Вона кличе Сару у свідки, посилює всі кари, які впадуть на мене. А перш за все вона намагається приховати свою слабкість, яка враз відкрилася перед нами.
Надворі розбушувалися стихії. Вітер виє у звалищах деревини, дощ стукає по обшивці. Гун поставив поряд із собою старий програвач Sony і риється в дисках нашої господині. Клаувіо Аро, Александ Таро, Даніель Баренбойм. Я не знаю, на кого дивитися: на Юлію чи на Гуна. Після двадцяти чотирьох годин без медикаментів від нього можна чекати будь-чого. Тільки Сара продовжує грати в рятівницю.
— Ви можете лишатися тут, скільки вам треба.
Юлія киває головою. Я розглядаю дерев’яну стелю, щоб приховати свою тривогу. Я замкнувся в собі.
Ренцо входить до кімнати, не вимовивши ні слова. Його вітрівка так намокла, що біля ніг одразу натікає калюжа. Він дивиться на нас, на всіх по черзі. Розуміє, що атмосфера вже не та. Цей купоросний клімат йому не до вподоби. Він клацає нам язиком і знову зникає.
Юлія підводиться, щоб визирнути у вікно.
— Він поїде в таку глупу ніч? На своєму мотоциклі?
Сара дає дорогу доброму ангелу, а потім. відповідає:
— Ти занепокоєна, як він?
— Ні. Хоча, не знаю. Так.
Коли Ренцо на світанку прибув до нашого шале, я відзначаю, що до нього повернулася його посмішка. Це звеселяє мені душу і дає бодай на мить забути укуси безсонних комарів. До того ж я не у формі через гострі судоми, які неодноразово будили мене. Ці два дні я доклав забагато зусиль. А ще по поверненні до Кастеля я муситиму носити лікувальні гетри.