Б’єро не відстає. За допомогою бензонасоса він робить у відрі бульки. Хапає намоклу щітку й починає протирати капот. Гун підходить до нього і показує йому колонію комарів-кровососів на лобовому склі. Мої вуха й досі болять, тож розмови хлопців я не чую. Б’єро слухняно починає воювати зі склом, і його агресія дедалі зростає. Щітка чіпляється за склоочисник і стає чимось на кшталт телевізійної антени. У Гуна прокидається азарт майстра, тож він повертає пошкодженому вінику його первісний вигляд. А в нього за спиною Б’єро, щоб виконати своє завдання, тримає відро витягнутою рукою. Наш товариш володіє рятівною інтуїцією. Він нахиляється, завдяки чому уникає спрямованого на нього мильного струменя. Я думаю, що зараз Гун вб’є Б’єро, але останній зважився на бойову операцію, відважну, хоча й ненавмисну, в наслідок якої Гун почав гавкати в шотландському стилі на Міні Купер з причепом, який саме під’їздив.
Юлія і Поліна заквапилися назад.
— І що це за болото? Чорт забирай, мої конверси!
Під час нового сеансу напучування, коли кожен із нас отримує свій титул і своє звання, Юлія залазить до мікроавтобуса й витягає з кишені своєї куртки пачку цигарок, бере одну й запалює її кремнієвою запальничкою. Чи не заради цього ми зупинялися цього разу? А не заради Поліни... Не можу стриматись і не спитати про це стишеним голосом.
— Ти куриш?
— Ти неймовірно спостережливий, Люку. Знімаю капелюха.
— Але...
— Не заморочуйся! Мені от просто зараз закортіло. До тебе це доходить чи ні?
Її тон грубшає, і я знову стримую свою пиху. Зосереджую увагу на поламаному склоочищувачі. Аби лишень найближчим часом не було дощу, бо сумніваюся, чи Юлія спроможна прикинути масштаби пошкоджень.
Під впливом якихось незбагненних асоціацій Юлія згадує, що акціонери фармакологічної індустрії винні нам багато чого.
— Гуне, ти вже приймав свій флоксал?
Їй довелося повторити кілька разів і клацати пальцями перед його обличчям, поки він нарешті зреагував:
— Гу.
Юлія стукає вказівним пальцем по ручному годиннику:
— Тоді саме час.
Гун знизує плечима й хитає головою на знак незгоди. Через нашу виховательку, здається, пробіг струм у 220 вольт. Вона підводить руки до неба, вимагаючи негайного втручання. Якщо дивитися здаля, це може здаватися щирим. До речі, ми також дивимося в небо: чи з’явиться мотузкова драбина від ангела-пожежника, який раптом прийшов нам на допомогу. Власне, усі ми в ідіотських позах, те, що я второпав у ту ж мить, що і Юлія. Гун двічі на день ковтає коктейль із медикаментів проти епілепсії. Щоб вивільнити свій потенціал, ці молекули мають регулярно підживлюватися ще більше, ніж при ін’єкціях інсуліну. Та треба відважитися й визнати, що Гун забув у Стіві свою сумку, в якій, окрім іншого, були і його ліки.
Юлія вирішує повертатися з півдороги. Я починаю переконувати її, що все це є в аптеці Кастеля. Я кидаю ще одну карту:
— Якщо хочеш, можна зателефонувати Нонно. Тоді все знатимеш.
Юлія напружується. Сказати, що вони з ним не є найліпшими друзями, це нічого не сказати. Я влучив саме туди.
— Та не допоможе це. За що все це звалилося на мене? Що менше він знатиме, то ліпше.
Іноді нещастя допомагає, бо Юлія вже була, сама того не усвідомлюючи, інструментом моїх дій, вона стала моєю спільницею. Одначе частина шляху, та, яка попереду, буде нелегкою. Треба, щоб Гун уникав занадто сильних емоцій.
Юлія жбурляє подалі свій недопалок, сідає за кермо і вставляє ключ запалювання. Та замість заводити мотор, починає вивчати дорожню мапу, мізинцем креслячи шлях, прикидає відстань, а вже потім підводить голову.
— Муситимемо об’їжджати.
Рано я радів. У мене погане передчуття.
— Ти певна?
— Та невже ти зобов’язаний систематично сумніватися в усьому, що роблять інші, Люку? Ти хочеш, щоб ми поверталися трасою і загрузли в заторах? О, навіть сама не знаю, чому я обговорюю це з тобою. Ми поїдемо через гори, і край.
— Ми побачимо велблюдів? — питає Б’єро. — І балбосів?
— Звідки я знаю? Поліно, витри шмарклі.
Виїзд із автозаправки нагадує картинг. Спочатку ми їдемо упродовж складів Pneus15Minutes, потім задвірками заводів, для яких близькість великих доріг є значною перевагою. Ми сунемо повільно, бо ескадрилья жебраків, які ледь досягли повноліття, зупиняє машини. Одні тримають квачі для миття, інші хочуть продати нам сонцезахисні окуляри або панами Yopi із датами останньої Tour de France. Та більшість із них діє відкрито: вони сновигають між машинами, тицяючи долоні, складені човниками. Старші облаштувалися під тентами на коробках, яким позаздрили б дизайнери картонних меблів. Вони роблять нам дружні знаки. Здається, у певних країнах дітей клепають, щоб вони викликали співчуття.