— Це Нонно. Він хоче привітати Стіві, але не знайшов його номера.
Їхній конфлікт мені на користь.
— Візьми трубу!
Я простягаю руку, хапаю телефон, який мені подає Б’єро.
— Це Люк. Привіт! Що нового?
Наш вихователь, судовий виконавець, який перекваліфікувався на соціального працівників, відкрився мені, що виникли певні клопоти з малюком на першому поверсі, і висловив сум, що не зміг поїхати з нами. Тим паче він також обожнює м’ясо гриль.
— Ви в курсі щодо MediCare+? — несподівано питає Нонно.
— Так, ми бачили його по телеку.
— Якщо я зустріну того доктора-гравця, то заїду йому межи очі. Що скажете?
Я вирішив не говорити йому, що ми вже поїхали зі свята. Варто було б пояснити, і, на відміну від Юлії, сказати йому, що цієї ночі я не одягав своїх медичних шкарпеток. Коли він попросив мене передати трубку Стіві, я відповів, що не бачу, де наш господар. Нонно розреготався. Я дозволив йому вдесяте розповісти свій улюблений анекдот про Стіві, про той славетний день, коли той отруїв половину Кастеля майонезом із цукром. Чи міг хтось припустити, що він зробить кулінарію своєю професією?
— Шкода, але я знайду врешті його номер у довіднику. Де він проводить свої вихідні, наш прославлений кухар? — Нонно смакує свої дотепи, перш ніж продовжити: — Мені казали, це поряд із Грамоязом.
— У мене погана пам’ять на сільську топоніміку. А що ви робите в Кастелі цього вечора?
Нонно не відпускають справи. Він знає цю частину країни, як вміст власної кишені, бо нерідко їздить туди на полювання. Він хоче, щоб я описав йому краєвид і якої форми верхів’я гір, і він скаже, де ми. Я уникаю прямої відповіді, описуючи хмари і сутінки.
Юлія стукає по годиннику. Вона боїться, щоб не розкрився її злочин.
— Я більше не можу говорити. Гарного вечора! Бувай!
Моя футболка намокла від поту. Я не люблю брехати. На щастя, я не вірю в психоаналіз, бо інакше підписався б на двадцять років сеансів на кушетці, щоб звільнитися від тягаря моїх помилок.
Я передаю телефон Б’єро, щоб той передав його власниці. Юлія хитає головою.
— Що за дебілізм ваші крики. Вам ще не набридло? Особливо тобі, скільки тобі років?
— Я хотів би бути скаутом, ти ж знаєш.
У своєму колі ми мали свої ритуали, більш-менш необхідні, більш-менш розроблені. Solix772, постійна учасниця форуму Доктора Гудлака, не зносила ідеї, що її чоловік більше не бере її на концерти класичної музики, хоча в минулому це зміцнювало їхній союз. Вона навіть подарувала йому абонемент. Та він дедалі частіше знаходив можливість навідатися на різні балаганні збіговиська, аби не потикатися до концертного залу Падаревського. «Облиш, забий на це» не було тим, що Solix772 хотіла прочитати. Я собі на клопіт відповів: «На колір і смак товариш не всяк». Моя кореспондентка перебільшувала значення цієї думки. Вона так і не розуміла, що наші уподобання можуть змінюватись. Якби вона була уважнішою до тих, хто поряд, то побачила б, що світ завжди змінюється. «Навіть камінці в річці поступово очищуються від моху». А Solix772 не відпускала своє. Вона почувалася не лише покинутою, а й зрадженою. Ми листувалися дедалі частіше. Я вже розвинув свій стислий стиль, відчув пристрасть до дебатів. А Solix772 зненацька припинила листування, не без того, щоб обізвати мене антифеміністкою, спочатку вона написала мачистом, але варто зважати на те, що ні форма, ні зміст моїх меседжів не давали змоги визначити стать того, хто їх писав.
Я кашляю, щоб прочистити горло.
— Скажи, Юліє, що це...
— Говори голосніше, я звідсіля погано чую.
— Що ти зробила б, якби довідалась, що твій псі зовсім не те, що ти думала про нього?
Її очі блимнули на мене із дзеркала заднього огляду.
— О, Люку, не починай свої нарікання. Ми вже поговорили про це.
— Ні, я не про Жюжюб. А загалом.
Жюжюб — це уповноважена психолог у нашій інституції. Консервативний психоаналітик, вона витрачає весь свій час, щоб спотворювати те, що ми намагаємося висловити. Витримати її протягом п’ятнадцяти днів, як того потребує терапевтичний протокол, випробування непросте. Бо бажаючи деконструювати, щоб потім ліпше сконструювати, вона псує в нас усе чудове. Вона не лише нічого не слухає, а й краде в нас наші привілеї. І якщо я зараз устряв у цю справу, це також через неї.
— У мене нема свого псі.
— Хтось, кому довіряєш, хто тебе слухає?
— Уточни.
— Я думаю про всю цю історію з міністром.
Юлія шукає мій погляд у дзеркалі заднього огляду, кусає губи, перш ніж відповісти.
— Я цього не пережила б.
— Саме цього я й боюся.
— Говори голосніше, я тебе не чую.
Я маю підтвердження. Вони мені ніколи не пробачать.