«Бачу, затягнулося моє ув’язнення. Поки я ділив ці дні з бідолашним Чамілом і переживав за нього, то якось менше думав про себе й свою неволю. А тепер не можу захиститися від цих думок. Сам себе закликаю бути терплячим, але терплячість мене зраджує. Довга ніч, ще довший день, а думки важкі. Найгірше те, що я знаю про свою невинність, а мене не допитують і не присилають жодних вісток з волі. Коли про це думаю, в голову б’є кров, я наче сліпну й хочеться кричати на весь голос. Але я стримую себе, караюсь, мучусь і лише питаю себе, що ще мене чекає. Усе мені потрапляє на очі, тільки виходу я не бачу. Немає поруч жодної людини для розмови, а неробство й байдики вбивають мене. Я розпитував, чи немає для мене якоїсь роботи, може, треба полагодити млинок для кави чи старий годинник. Будь-що. Бо я ж у цьому майстер. Але вартовий дивиться на мене й навіть слова не промовить. Я прошу його, щоб поспитав у начальства. Наступного дня він мені каже: «Сиди собі спокійно і більше про це не згадуй!». І повертається спиною. Я хотів пояснити йому, а він лише оглянувся й із зневагою зміряв мене поглядом.
— Буває, що хтось роздобуде собі тихцем пилу чи долото, щоб легше звідси вибратися, але щоб ми самі комусь їх дали — такого не буває. Невдало ти вигадав.
І сказавши це, він плюнув і відійшов. Я залишився стояти, ніби окропом облитий. Мені хотілося крикнути за ним, що я невинний і навіть на думці не маю втікати. Від цієї ганьби мене здушили сльози. Сам не знаю, чому. Але коли я трохи поміркував, то зрозумів, що чоловік діло говорить. І звинувачував я більше себе, ніж його. Де була моя голова? Коли людей спіткає те, що трапилося зі мною, їм уже ніхто не вірить. А я й забув, де я!
І далі так, у неробстві й переживаннях чекай, поки мине день і надійде ніч, яка минає ще повільніше.
Одного дня випустили тих двох торговців із Болгарії, і замість заслання вони вирушили у свої домівки. За традицією й бажаючи зробити добре діло, вони подарували мені килимок, на якому лежали. «Візьми, — каже один, — хай і тобі усміхнеться доля!». Але все це шепоче, весь час озираючись. Вони зникли, як дві тіні. Навіть радіти не сміли. Без них мені ще важче. А крім своїх турбот, я все одно думав про Чаміла, його історію й лиху долю. Він почав ввижатися мені.
Прокинусь, буває, вдосвіта, і ледве чекаю, поки відчинять двері. Вийду з цього смороду й тісноти, вмиюся чистою водою, а тоді сяду й розкошую, поки не висипле народ із своїх камер. А які світанки в Стамбулі! Словами не розказати. Таких я ані до того не бачив, та вже й не побачу. (Мабуть, Бог саме так хотів — і таку красу подарував душманам!). Небо рум’яніє й опускається на землю; його вистачає кожному, багатому й сіромі, султану, рабу і в’язню. Сиджу я отак, розкошую й курю, якщо знайдеться що, а від тютюну мені паморочиться в голові. Дим огортає мене, а в ньому наче з’являється Чаміл, невиспаний, блідий, заплаканий. І я розмовляю з ним сердечно й просто, як ніколи не міг і не вмів, поки він був тут і поки ми бачилися, говорю так, як говорив би з якимось молодим ченцем із мого монастиря, коли його опосяде taedium vitae[1].
Я хапаю його за плечі й струшую.
— Глибоко спав — ранок пропав! Уже розвиднілося, Чаміл-ефенді. Гей!
А він відмахується головою.
— Для мене що ранок, що північ — усе однаково. Немає просвіту.
— Та як же нема, братчику милий? Не блюзнірствуй і не мели дурниць. Поки є темрява, доти й світанок буде. Чи бачиш ти цю божу красу?
— Не бачу, — каже він з похиленою головою, а голос його зривається.
А мені його стає жаль і я не знаю, що робити, щоб допомогти йому. Навколо нас увесь Проклятий двір залитий сяйвом.
— Слухай, братчику, не говори чого не треба й не бери гріх на душу. Дасть Бог, видужаєш ти й від цієї хвороби і ще в здоров’ї й на свободі різного добра й краси надивишся.
А він лише похиляє голову.
— Не можу я, добрий чоловіче, — каже, — видужати, бо я не хворий, я просто такий як є, а від себе не можна видужати.
І все мимрить щось заплутане й неясне, але точно сумне; цей би викликав сльози і в найчерствішої людини. Даремно я його втішаю. Докоряю йому по-батьківськи, що не бачить нічого довкола себе, зате бачить те, чого немає. А, чесно кажучи, й мені потьмянів цей яскравий ранок. Та я знову хочу перевести все на жарт. Виймаю тютюн.
— Давай викуримо по одній і вдаримо лихом об землю, матір його стару! Давай?
— Давай, — каже він більше заради мене. — Давай!
І закурює собі, хоча його думка в цей час бозна-де. А курить він нерухомими, наче мертвими, губами і дивиться на мене крізь сльози, нещасний Джем. Цигарка в нього гасне.