Лунає крик (це вже двоє десь побилися), і це пробуджує мене. Оглянуся, а біля мене нікого немає. Моя цигарка погасла, а рука все ще витягнута. Та це ж я сам із собою говорив! Я починаю боятися божевілля, наче заразної хвороби, і думки, що тут і найздоровішій людині з часом паморочиться в голові і ввижається. І починаю захищатися. Лаю сам себе, намагаюся згадати, хто я і що я, звідки я і як сюди потрапив. Повторюю собі, що крім Двору, існує й інший світ, що це не все й не назавжди. І силкуюся цього не забути, зберегти цю думку. Й відчуваю, як Двір, немов чорторий, тягне людину на якесь темне дно».
Нелегко навіть найсильнішій людині проводити день і чекати сутінків з такими думками; а день не приносить ні змін, ні надії. Хіба Хаїм прийде. Він приходить щодня, але з ним справжня розмова неможлива. Він, бідолаха, все більше тоне у своїх темних розповідях і вигаданих страхах. Даремно фра Петар кожного разу випитує його, чи чув щось про Чаміла. Нічого не знає і більше його це не цікавить. Він наче й не пам’ятає парубка зі Смирни. У ньому все аж вирує від інших, нових, страхів і звинувачень, які переповідає так само жваво й із подробицями, ніби все це він бачив і пережив, а потім їх так само швидко забуває. Здається, що весь світ не має для нього вдосталь поганих новин, несправедливості й страждань. Він їх швидко переварює в собі, переказує і забуває.
Підійде Хаїм після цілого ритуалу своїх «заходів», сяде біля «єдиної людини, якій тут можна вірити», а фра Петар намагається бути веселим, поплескує його по плечі.
— Ну що, Хаїме, втіхо ти моя, що нового?
Але Хаїм дивиться на нього своїм понурим поглядом неоднаково розташованих зіниць і, ніби й не чує його слів, каже глухим тоном:
— Слухайте, я не знаю, чи ви думали про це, але мені все частіше останнім часом на гадку спадає така думка, що тут і немає здорової людини при чистому розумі. Повірте! Всі тут хворі й божевільні, і вартові, і в’язні, й шпіони (а тут майже всі — шпіони!), і це я не кажу про найбільшого божевільного, Караджоза. У кожній іншій країні світу він уже давно був би у божевільні. Коротше кажучи, всі тут схиблені, крім вас і мене.
Голос його тремтів. Це змусило фра Петара підвести погляд і подивитися на нього пильніше. Хаїм ще більше схуд, як завжди непоголений, з червоними й виплаканими очима, наче довго сидів біля задимленого вогнища. Голова його легко труситься, а голос охриплий і глухий.
— Усі тут божевільні, слово даю!
Фра Петар відчув неспокій, аж до потилиці його пройняв дрож. На мить йому здалося, що в Проклятому дворі й справді немає виходу.
А трапилося так, що саме того дня він отримав радісну звістку з волі.
Тинявся, як і кожного ранку, подвір’ям. Два молоді в’язні, майже дітваки, наздоганяли один одного, роблячи кола навколо фра Петара й ховаючись за ним. Йому було ніяково, а кола все звужувалися. І, перш ніж йому вдалося ухилитися від ошалілих хлопців, один із них, ось так, на бігу, притулився до нього зовсім, наче за живу загороду, і фра Петар відчув, як він тицьнув йому в руку якийсь зіжмаканий папірець. Хлопці продовжили свою гру вже далі від нього, а він, збентежений і наляканий, пошкандибав у віддалений закут. На папірці невідомою рукою було написано по-турецьки: «Перкан[2] буде випущений на свободу за день-два».
Того дня й ночі він не міг знайти собі місця від неспокою. З усього випливало, що тільки фра Тадія міг бути тим, хто надіслав цю записку.
А наступного дня й справді прийшов вартовий і наказав йому зібрати всі речі й приготуватися в дорогу. Надвечір його вивели і відправили на заслання в Акру. Якщо раніше він мав сумнів у тому, що звістку прислав фра Тадія, то тепер був уже впевненим у цьому, бо той ніколи ще нічого точно не передбачив.
Тієї ночі фра Петар з азійського берега, де мали зібратися перед від’їздом засланці, вперше й востаннє бачив Царгород у всій його силі й красі. Повітря було літеплим і солодкавим. Чоловік почувався збентеженим і розгубленим між двома десятками супутників. Ніч без зірок і місяця. А перед ними на весь темний небосхил здіймався вечірній Стамбул, схожий на зупинений у польоті феєрверк. Був рамазан, і на мінаретах усіх мечетей горіли лампадки, тріпотіли на вітрі, як справжні сузір’я понад незліченними міськими вогнями. Більшість засуджених сиділи з похиленими головами. Деякі вже й лежали. Фра Петар якийсь час дивився на те, що вдень є Стамбулом, а тепер потужно й гордо здіймалося іскристою хвилею по невидимому небі в безкраю ніч. (Скільки треба було всього, щоб запалити всі ці світила? Чи зможе їх хтось хоч колись загасити?). Йому здавалося, що тут ніде немає місця для Проклятого двору, а все ж він десь там був, на одній з цих малих темних плям, між густо розкиданих вогників. Знеможений, він врешті обернувся на другий бік, до тьмяного, німого сходу, але й тут, як і на освітленому боці, його не покидала думка про Проклятий двір. Вона вирушила з ним у дорогу й супроводжуватиме його наяву й уві сні, аж до Акри, а потім в Акрі, та й після того.