Павло Бондаренко
Прокляття обраного
Частина перша
Пришестя темряви
Горе землі та морю, до вас бо диявол зійшов, маючи лютість велику, знаючи, що короткий час має!
Розділ перший
Чорне місто реготало. Шкірилися в лиховісній усмішці арки прохідних дворів, дерева пнулися до горла артритними пальцями сухих гілок, й афішна тумба на розі безсоромно хихотіла, вип’ятивши голизну з-під обвислого паперового лахміття. Темно й порожньо.
Андрій мчав слизькими, мов намиленими, тротуарами, а йому в спину дихав страх. Страх стрибав по гілках, спостерігаючи за жертвою, шурхотів, у висохлій траві парків, кидався, вибравши зручний момент, в’юнким цуценям під ноги, хапав за литки і відстрибував у підворіття, аби за мить вистрелити крижаним повітрям із чорних віконних прорізів.
Вулиця за вулицею, вулиця за вулицею… Андрій відміряв їх автоматично, навіть думок не було. Жодних. Він вибивався із сил, та все одно ледве повз, наче муха в мелясі.
А навкруги, підстрибуючи в запалі, тіснилися сірі будинки, безгучно улюлюкали, підганяючи самотню людину. Вони тішилися. Вони розважалися, як розважаються на ярмарку мужики напідпитку, дратуючи та підбурюючи сільського дурника.
Андрій завернув за ріг будинку, обплутаного павутинням плюща, й зупинився. Широкий, неправдоподібно чистий проспект простягався аж до блідого сонця.
Чомусь Андрієві здавалося, що саме тут на нього чекає найбільша небезпека. Він нерішуче зупинився, озираючись навкруги: куди втікати? Та й навіщо?
І навіть не помітив, як довкола все змінилося. Спочатку Андрій не міг збагнути, що саме насторожувало, а за мить…
АВТОМОБІЛЬ!!!
Десь далеко-далеко на небокраї народилася яскраво-червона пляма, а потім долинуло заклопотане бурмотіння двигуна. Очі, що нили від нестерпної мертвості фарб чужого міста, жадібно поглинали свіжі кольори стрімкого «Опеля».
Заверещали від натуги гальма.
— Ти що, осліп, ідіоте?! Якого дідька пхаєшся під колеса?!
Товстий роздратований чолов’яга ледь не вивалювався з відчинених дверцят машини, намагаючись за грубістю приховати переляк.
— Я тобі зараз протру очі, аби краще бачили!
Та для Андрія лайка цього спітнілого червонопикого дядька лунала, мов пісня. Він плакав від щастя, бо тепер був не сам у цьому морі холодного ворожого бетону.
— Вибачте, — винувато посміхнувся він.
— А ну ж бо, дай мені свої очі…
Із машини випнулася волохата лапа і потяглася до Андрія, видовжуючись, мов гумова.
Андрій сахнувся. Підстрибнуло і закалатало, неначе розхитаний маховик, серце.
«Утікай! Утікай!» — розпечений мозок даремно надсилав накази ногам. Вони зрадили його, вони відмовилися коритися, вростаючи в асфальт густим ворухливим корінням.
Рука вже була поруч. Холодні пальці торкнулися повік і раптом перетворилися на пульсуючі фіалковим світлом щупальця, схопили, стисли голову, ламаючи.
Андрій роздирав груди в даремних спробах закричати: повітря не було, і з тремтячих голосових зв’язок злітало лише жалюгідне шипіння.
— Ого-го, який біфштекс! — загорланило чудовисько, підтягуючи до себе здобич.
Тротуар перетворився на транспортерну стрічку й поніс Андрія до машини. Нещасний зробив мляву спробу звільнитися, та спрут, регочучи, лише міцніше стис німіюче тіло. Із чорного смердючого язика скочувалася тягуча отруйна слина.
…Він лежав на вогких простирадлах, хапаючи запаленими вустами невловиму ранкову прохолоду, і безтямно дивився на золотаві сонячні промені у вікні.
Сон… То було лише нічне жахіття. Немає ніякого монстра в «Опелі», немає міста-мерця, і на столику мирно цокотить-поспішає знайомий старенький будильник без скла. Місто вже давно прокинулося, і з вулиці долинав багатоголосий ранковий гомін. Сон…
Тоді чому кімната сповнена миготливого серпанку того ж таки болюче-фіалкового світла? І так ріже очі…
Він ледве зіпхнув неслухняне тіло з ліжка й поплентався до дзеркала, в якому відбилися тьмяні, наче намальовані, очі й скуйовджене волосся, кожен дотик до якого віддавав у мозку тупим болем.
Андрій ковтнув неіснуючу слину.
«Дивно, лише дзеркало завжди вільне від синьо-фіалкового…» — чомусь подумалося йому.
— Ти — мій!!
Андрій рвучко повернувся. Нікого. Рот знову наповнився солоним. Уже не звертаючи уваги на біль, що рвав тіло, чоловік кинувся до ванної. Знудило.
Він застогнав. Зазвичай усе це тривало годину-дві, а потім раптово припинялося. Але що то були за години…
Андрій знав, що коли-небудь фіалковий світ не зникне, залишиться назавжди, і тому тримав у шухляді безвідмовний «Браунінг-автоматік». Бо іноді слідом за фіалковим приходило Червоне.
Із кімнати долинув шурхіт. Стіл хитнувся, і з нього з гуркотом вивалилася шухляда. Пістолет брязнувся на підлогу, підстрибнув і, пролетівши через усю кімнату, скочив Андрієві до руки, яка, підкоряючись чиїйсь волі, почала повільно підніматися.
Мов уві сні, він спостерігав, як чорна цівка минула бік, груди… Крізь проріз прицілу Андрій бачив, як рваними поштовхами під металом спухає та опадає шкіра. Там, де серце…
Дивно, та страху не було зовсім. Андрій розумів, що то кінець, і чекав на нього. Він ХОТІВ ЦЬОГО.
Аж раптом втрутилася інша сила. Невидима рука вдарила по зброї, змусила її опуститися, крижаною неміччю скувала пальці. Потім «Браунінг» знову поповз угору. І знову зупинився, тремтячи.
Якусь мить здавалося, що жодна зі сторін не переможе в цій мовчазній боротьбі й що рука так і залишиться наполовину підведеною, неслухняною, мертвою…
Та ось один за одним його пальці розтиснулися, випускаючи зброю. Андрій побачив, як десь за обрієм люто спалахнули сині блискавиці, наче хтось розчаровано зітхнув.
Він отямився біля столу. На підлозі скоцюрбився «Браунінг», закляклий, наче покійник. Він і жахав, мов покійник. Жодна сила тепер не змогла би примусити Андрія торкнутися до пістолета.
— Ти — мій…
Світ побляк. Його вже заливала фіалкова фарба, за якою навіть вікно на відстані двох кроків перетворювалося на каламутний прямокутник.
Щомиті здригаючись, Андрій заходився похапливо вдягатися. Здавалося, що ззаду його от-от схоплять. Руки не слухалися, він не міг втрапити у рукава куртки, що в’юнилися, мов гадюки.
Швидше до міста, у цей мурашник двадцять першого століття, з його смогом, розпеченим асфальтом, безладною людською метушнею. Людською… Зараз Андрієві було конче потрібно, аби поруч була хоча б одна людська істота.
Ледь не задихаючись від істеричного бажання побігти, утікаючи від того, що дихало йому в спину, Андрій, тримаючись за стіну, вийшов із квартири.
Десь нагорі, на сходах, лунали гучні кроки. Уявлялося, як у фіалкових сутінках за ним скрадається мисливець, готуючись запхати здобич до велетенської задушливої торби.
Панічно озираючись, Андрій щосили наліг на двері під’їзду — і його аж викинуло у сліпуче світло.
Сонце витискало з очей, що настраждалися за ці безкінечні хвилини, рясні сльози, грало небесним вогнем у безхмарній блакиті й навіть не здогадувалося про існування Андрія. На задвірках під акомпанемент кроків перехожих галасували очманілі від травневої спеки горобці. Усе прозоре. Усе невагоме. Немов нічого того й не було…
Чорний павук, який ще мить тому лоскотав нутрощі своїми волохатими лапами, відступив, забився на самісіньке дно душі — залишилося лише легке коливання павутиння. А може, справді нічого й не було?
Андрій провів долонею по розпашілому обличчю. Бігли перехожі, заклопотані власними проблемами. Повз нього, повз нього… Пірнали в будинки, притискаючи до себе пакунки з покупками, поспішали до автобусної зупинки, ледь ковзнувши поглядом по самотньому чоловікові з розгублено-неуважними очима.
Ще мить тому він кинувся б до першого-ліпшого з них, аби лише не бути самому. А тепер вони такі чужі, такі далекі…