Якби Андре був задоволений своєю посадою, проблем у нього не було б — він знайшов би для себе зручну нішу. Не кожному потрібно лізти наверх по драбині успіху. Але Андре незадоволений. «Насправді, я хотів би мати шанс покерувати, і в мене на гадці є кілька ідей, як удосконалити нашу роботу. Але керівництво вирішить, що я створюю проблеми, й ускладнить мені життя». Андре живе з думкою, що у цьому світі людина людині вовк і що більшим вовк виростає, то болючіше кусає. А оскільки Андре очікує нападу, то захищається відкладанням на потім; він не отримує підвищення, і йому не доводиться воювати.
У дитячому віці багато хто з нас виявив, що за успіх справді доводиться платити: коли намір слідувати власним цілям загрожував тим, що хтось із батьків або брат чи сестра, з якими ви конкуруєте, розсердиться; коли через досягнення нас постійно дражнили або ігнорували; коли наші успіхи віддаляли нас від родини; коли ми боялися покарання за неприпустимі думки або бажання. Якщо подібний досвід повторюється, у людини може сформуватися світобачення, що за успіх доводиться платити.
Іноді людям здається, що з ними щось від природи не так, що в них якийсь базовий дефект[28], сильно захований і глибоко вкорінений, і це не дає їм змоги добитися жодного реального успіху чи бути задоволеними своїм життям. Така думка про неповноцінність — це трактування, думка, а не факт, хоча ми розуміємо, яким переконливим може бути це відчуття і як воно може призводити до хронічної прокрастинації.
Я не заслуговую на успіх. Прокрастинацію можна використовувати як покарання за «погані» речі, які людина робить, — або думає, що робить. Ми стрічали прокрастинаторів, які відчували провину за негарні або образливі вчинки, які вони справді робили, наприклад брехню, обман, маніпуляцію і шахраювання. Та багато людей відчувають провину за вчинки не дуже серйозні або за ситуації, що не є власне їхньою відповідальністю. Щоправда, у своєму почутті провини вони не відрізняють реальні злодіяння від уявних.
Один закоренілий прокрастинатор відчував провину за нещастя, які накликав на свою сім’ю в дитинстві. «Я був страшним хуліганом, — каже він. — А надто після того, як мої батьки розлучились, я постійно зривався, доводив маму до сліз, а молодша сестра втікала і ховалася він мене. Мені подобалося знущатися над сестрою. Я був підлим, і це неможливо пробачити. Тепер моя черга терпіти знущання».
Прокрастинацію можна використовувати як покарання за уявний «злочин». Дружина Дем’єна загинула в автокатастрофі. Хоча він також постраждав у цій аварії, але він вижив і, схоже, повністю відновився. Однак після аварії професійний розвиток Дем’єна в електроенергетичній компанії припинився. Він розумів, що його горювання шкодить роботі. До того ж відчував себе винним у смерті дружини, попри те, що у зіткненні був винен інший водій.
Дем’єн страждав на провину людини, яка вижила. І як людина, яка вижила, він вважав, що не заслуговує на щасливе або повноцінне життя. Три роки по тому він усе ще звинувачував себе та все ще перебував у стані застою. Застій у житті не тішив його, але Дем’єн не розумів, що прокрастинацією він карає себе за те, що вчинив «злочин» — вижив.
Є люди, які відчувають провину людини, що вижила, коли їм вдається вийти із хронічно несприятливої ситуації, якщо інші залишилися позаду. Вони відчувають провину через те, що їхнє життя налагоджується, тоді як інші небайдужі їм люди продовжують страждати. Наприклад, багато студентів, які змогли вирватися з неблагополучних родин, відчувають провину за те, що їхні молодші брати або сестри залишилися вдома, змушені жити з батьками, які перебувають у депресії, вдаються до насильства, зловживають алкоголем або не займаються дітьми. Ці студенти прокрастинують у навчанні і не можуть собі дозволити бути в ньому успішними. Вони відчувають, що не заслуговують бути вільними, коли решта членів їхньої сім’ї залишається в неволі.
Іноді люди, яких ви не можете залишити, — це ваші колеги. У негативно налаштованому робочому середовищі люди нерідко гуртуються, аби поскаржитися на ситуацію, отримати одне від одного підтримку, якої їм не дають керівники, та підтвердити власний досвід. У них формуються міцні зв’язки, як у солдатів в окопах. Деякі з них вирішують піти, але є й такі, які відкладають пошук нової роботи або працюють без особливого ентузіазму, що підриває в них упевненість, потрібну для кращої роботи, — як і їхні шанси на пристойні рекомендації. Вони не можуть змусити себе шукати кращого життя, адже відчувають провину за те, що їхні друзі лишаються позаду.
28
Balint, M. (1968/1992). The basic fault: Therapeutic aspects of regression. London: Tavistock Publications.