Навіть якщо ви не пам’ятаєте тих моментів своєї історії, що сформували у вас неприємну звичку до втечі, важливо відзначати та приймати реакцію вашого мозку. Щось із вашого минулого зачепили; таке аналізування може дуже допомогти зрозуміти, що це, і навіть якщо ви ніколи не зможете це ідентифікувати, ви все ж можете вжити заходів: наприклад, нагадати собі, що зараз ви тут, у цьому сьогоднішньому моменті, а ваші спогади, пам’ятаєте ви їх чи ні, стосуються минулого. Жах, сором, провина, огида й ненависть до себе — це часто побічні наслідки давніх спогадів. За допомогою мисленнєвих частин вашого мозку ви можете подолати активізацію ваших імпліцитних спогадів, створити альтернативні нейронні ланцюги й змінити свій мозок, даючи собі змогу діяти, а не прокрастинувати через параліч страху.
Коли ви відкладаєте на потім щось, із чим не можете впоратись або що викликає у вас неприємні відчуття, у вас не лише активізуються імпліцитні спогади й сильні відчуття, пов’язані з ними, — ви також вступаєте в боротьбу за те, як ставитися до себе: чи спроможні ви? Чи можете ви мати власну думку? Чи заслуговуєте на любов і повагу?
Дослідження підтверджують, що низька самооцінка сприяє прокрастинації.[91] Ваше сприйняття себе — чи впевнені ви у тому, що здатні досягти успіху, і чи можете цінувати те, ким ви є, — формується з найперших днів життя. Сьогодні відомо, що мозок запрограмований бути «ультрасоціальним»[92]: він буквально росте і розвивається відповідно до того, як на нас реагують люди, котрі дбають про нас. Ми від народження шукаємо зв’язку з іншими: коли дитина бачить обличчя матері, її мозок виділяє хімічні елементи, які дають дитині приємні відчуття і стимулюють подальший ріст мозку.[93] Відкриття «дзеркальних нейронів» дало змогу зрозуміти, чому, коли ми спостерігаємо за тим, як поводяться та почуваються інші люди, у нашому мозку активізуються ті самі нейрони, які активні у їхньому.[94] Далі і далі стає ясно, що стан мозку однієї людини впливає на те, що відбувається в мозку іншої людини. Це означає, що ті, хто дбають про дитину, роблять значно більше, ніж зміна підгузків і годування: «Вони активізують розвиток мозку через емоційну доступність та взаємодію»[95].
Коли ви були немовлям, то дивилися на інших у пошуку себе, а емоційні переживання (свідомі й несвідомі) ваших доглядальників допомагали вашому мозку сформуватися та впливали на ваше сприйняття себе. Що ви бачили, коли заглядали в їхні очі? Чи були там спалахи радості від вашого існування? Яку картинку ви бачили у дзеркалі, в якому вони відображали вас? Людину, що приносить радість і втіху? Мама, відносно звільнена від тривог і спроможна тішитися своїм чадом та відчувати дитячі потреби, що постійно змінюються, допоможе своїй дитині стати дорослою людиною, яка вмітиме керувати емоціями, довіряти іншим, бути хорошої думки про себе і зберігати позитивні очікування.[96] Ці здібності — основа впевненості та здорової самооцінки.
Якщо батьки депресують, зляться, зайняті власними турботами або не проявляють інтересу до дітей з інших причин, то діти не знаходять у їхній поведінці того, чого шукають. Замість бачити, що їх люблять і їм радіють, діти можуть віддзеркалюватися в очах батьків як незручність, розчарування, джерело турбот або як прикраса, щоб нею хвалитися перед іншими. Ці руйнівні емоційні зв’язки мають глибинні наслідки: вони вимикають ті центри у мозку, що відповідають за відчуття безпеки, добробуту і відкритості для світу й активізують ті мозкові частини, що резонують із болісним емоційним станом батьків.[97] Дитина, яка саме формує бачення самої себе, приймає цей батьківський стан. Якщо батько чи мати не можуть відреагувати на дитину відповідною емоцією, у дитини може виникнути відчуття, що вона нецікава або пуста, неспроможна впоратись із найважливішим життєвим завданням — встановити зв’язок із близькими. Ці ранні дисгармонійні взаємодії впливають на мозок дитини, її уявлення про себе та впевненість, закладаючи фундамент для прокрастинації у подальшому житті. Пам’ятайте, розбіжності — це невід’ємна частина кожних стосунків, і вони не обов’язково є проблемними. У кожного з батьків бувають погані дні. Але коли ці розбіжності виникають регулярно і часто, дитина успадковує відчуття, що вона не така, як треба.
91
Steel, P. (2007). The nature of procrastination: A meta-analytic and theoretical review of quintessential self-regulatory failure. Psychological Bulletin. 133(1), 65–94.
92
Keltner, D. (2007). “Understanding Social Intelligence” conference presentation, sponsored by the Institute for Brain Potential, in Palo Alto, California, Oct. 26, 2007.
94
Iacoboni, M., Woods, R., Brass, M., Bekkering, H., Mazziotta, J., & Rizzolatti, G. (1999). Cortical mechanisms of human imitation. Science, 286, 2526–2528; Rama chandran, V. S. (2000). Mirror neurons and imitation learning as the driving force behind “the great leap forward” in human evolution, Edge no. 69, May 29; Rizzolatti, G., Fadiga, L., Gallese, V., & Fogassi, L. (1996). Premotor cortex and the recognition of motor actions. Cognitive Brain Research, 3, 131–141; University of California — Los Angeles (2005, February 25). UCLA Neuroscientists Pinpoint New Function for Mirror Neurons. Science Daily. Запозичено 28 серпня 2008 р. з сайту
95
Emde, R. (1988). Development terminable and interminable: I. Innate and motivational factors from infancy. International Journal of Psychoanalysis, 69, 23–42, quoted in L. Cozolino (2006), цит. роб., с. 85. Курсив оригіналу.