Синдром дефіциту уваги та його варіації — синдром порушення активності та уваги (СПАУ) і синдром дефіциту уваги неуважного типу — за останніх 25 років часто досліджували науковці та лікарі.[114] Хоча протягом століть деяких дітей у всіх культурах вважали «невгамовними», «невихованими», «дикими», «вередливими», «язикатими» або ж «надміру запальними», «замріяними» чи «з головою в хмарах», лише відносно недавно ми почали розуміти, що насправді є біологічні основи для такої поведінки, і ще пізніше наука навчилась ідентифікувати окремі зі згаданих біологічних баз.
Ось головне: для синдрому дефіциту уваги характерні три основних симптоми — розсіяність, імпульсивність і непосидючість.[115] Йдеться не про шаблонну розсіяність, яка час від часу буває з кожним із нас,[116] а радше про стан, коли людина не здатна зосередитись, приділяти увагу або запам’ятати щось, навіть якщо вона цього хоче (часто дуже сильно). У близько 30–40 % дітей із синдромом дефіциту уваги в підлітковому віці симптоми послаблюються.[117] У решти симптоми можуть проявлятись і в дорослому віці, лишаючи після себе нездійснені мрії, незавершені проекти та незліченні пропущені дедлайни.
Та що насправді мається на увазі, коли ми кажемо, що хтось розсіяний, імпульсивний або непосидючий?
Рассел Барклі, науковець, який досліджує СДУ ще з 1970-х, вважає, що фундаментальна проблема лежить у нездатності себе стримати. Тобто люди з СДУ не можуть «стримати безпосередні реакції на подію, щоби використати самоконтроль з огляду на час та майбутнє».[118] Замість того, щоб думати: «Я хочу “відмінно” з історії, тож я мушу виконати це домашнє завдання і завтра його здати», студент із СДУ думає: «Це нудно! Не хочу цього робити!», — а тоді знаходить собі веселіше і цікавіше заняття. Прокрастинація в дії.
Стримування — це важлива діяльність мозку, а мозок, який не стримує себе ефективно, тримає свого власника залежним від влади імпульсів.[119] Якщо ми можемо стримати свої реакції, то можемо й обдумувати проблему, відкладати задоволення на потім (як би ще люди могли закінчувати школи чи коледжі?) та тримати під контролем власні сексуальні й агресивні пориви. Саме здатність стримуватися дає нам відчуття, що ми свобідні вирішувати — ми не мусимо реагувати на подразник одразу ж; ми можемо зачекати якусь мить, подумати і розібратись у собі, а тоді вибрати, чи реагувати нам взагалі і як саме реагувати. Як каже Барклі, очікування — це не пасивна дія. Щоб стриматись, потрібно докласти зусиль.[120]
Стримування також тісно пов’язане з відчуттям часу. Коли ви можете пригадати, що щось важливо для вашого майбутнього і що те, що буде в майбутньому, пов’язане з тим, що ви робите зараз, ви можете краще стримувати свої пориви задовольнити миттєві бажання. Дослідження показали, що люди з СДУ відчувають час не так точно, як люди без СДУ.[121] Із суб’єктивного погляду, для них час іде повільніше, ніж для інших; здається, що всяка справа забирає більше часу, ніж вони очікували, і вони швидко розчаровуються й втрачають терпіння. Не розуміючи, у якому моменті часу вони перебувають, вони фокусуються на тому, що є у них під рукою, не думаючи про те, що чекає на них попереду. Як люди, які не помічають часу, вони не бачать подій, які чекають на них, і врешті-решт кочують від кризи до кризи.[122] Це фокусування на миттєвих задоволеннях, а не на довгострокових перевагах, свідчить про те, що людям зі СДУ характерні складнощі з досягненням цілей у навчанні, заощадженням коштів чи діяльністю, яка в довготривалій перспективі корисна для здоров’я (наприклад, дотримуватися дієти чи займатися фізичними вправами). Якщо ви не усвідомлюєте, що існуєте в часі, підготовка до майбутнього і турбота про себе з розрахунком на майбутнє здаються неважливими.
Барклі відзначає, що люди з СДУ надмірно реагують на подразники навколишнього середовища. У всіх бувають труднощі з утриманням уваги; кожному з нас досить кілька секунд, аби відволіктися від роботи, змінити положення тіла, почати думати про інше або зауважити звук чи відчуття. Підраховано, що 15–20 % часу наш мозок блукає і навіть не помічає цього,[123] і ця схильність відволікатися посилюється з віком.[124] Та люди без СДУ здатні легко й безболісно повертатися до виконання завдань, тоді як людям із СДУ, щоб повернутися до завдання, потрібно більше часу і зусиль. Людям із СДУ складніше стійко утримувати увагу, адже стійка увага — це також стійке стримування.[125]
114
Barkley, R. (2000). Taking charge of ADHD. New York: Guilford Press; Barkley, R., et al. (2008), цит. роб.; Hallowell, E., & Ratey, J. (1995), Driven to distraction: recognizing and coping with attention deficit disorder in childhood through adulthood. New York: Simon and Schuster; Hallowell, E., & Ratey, J. (2005). Delivered from distraction: Getting the most out of life with attention deficit disorder. New York: Ballantine; Sarkis, S. M. (2006). 10 simple solutions to adult ADD: How to overcome chronic distraction and accomplish your goals. Oakland, CA: New Harbinger Publications.
115
Barkley, R., et al. (2008), цит. роб.; Hallowell, E., & Ratey, J. (1995), цит. роб.; Hallowell, E., & Ratey, J. (2005), цит. роб.
121
Meaux, J., & Chelonis, J. (2003). Time perception differences in children with and without ADHD. Journal of Pediatric Health Care, 17(2), 64–71.
124
Grady, C., Springer, M., Hongwanishkul, D., McIntosh, A., & Wino-cur, G. (2006). Age-related changes in brain activity across the adult lifespan. Journal of Cognitive Neuroscience, 18, 227–241.