Декого з вас на саму згадку про вашу сімейну історію можуть ранити болючі спогади, адже в деяких сім’ях є травматичний досвід — серйозний конфлікт, численні переїзди, імміграція, розлучення, хвороба або смерть. Батьки можуть бути емоційно нестабільними або мати шкідливі звички, внаслідок чого діти недоглянуті або страждають від фізичного, емоційного чи сексуального насильства. Низка повторюваних невеликих травм може накопичуватися в «кумулятивну травму»,[166] що здатна призвести до значних наслідків, хоча ідентифікувати її буває ще складніше. Якщо ви прийшли додому з хорошими оцінками в табелі, а батько був зайнятий за комп’ютером і не проявив інтересу — це один випадок. У стосунках, де є чуйність і підтримка, це невелика біда. Та, якщо ваш батько ніколи не реагував на вашу радість чи гордість, сукупність усіх таких випадків може змусити вас почуватися невидимим.
Ці травми залишаються з нами, разом із відчуттям, що ми дуже вразливі і перебуваємо в небезпеці. Завдання, які в іншій ситуації мали б нейтральне забарвлення, можуть здаватися ризикованими просто тому, що загрозливим здається щоденне існування. На жаль, коли ви відповідаєте на ризики за допомогою прокрастинації, ви насправді підвищуєте шанси опинитися в небезпеці.
Ми не ідеальні, і наші батьки також не ідеальні. Усі помиляються. В усіх батьків бувають погані дні, поганий настрій і погані вчинки. У ці моменти батьки не можуть розпізнати потреби своєї дитини. На щастя, щоби бути «достатньо хорошими» батьками, їм не потрібно читати наші думки.[167] Науковці, що досліджували моделі прив’язаності між батьками і дітьми, виявили, що батьки, які налаштовані на хвилю своїх дітей всього 30 % часу, змогли розвинути в них надійні емоційні прив’язки.[168]
Розриви, серйозні чи дрібні, — це нормальна складова будь-яких стосунків. Головний критично важливий чинник — це те, як люди переносять розриви. Якщо тато чи мама поводять себе не найкращим чином або ігнорують потреби дитини, він/вона може ініціювати процес відновлення стосунків: «Пробач, що я розізлився»; «Я не зрозумів, що тобі було дуже сумно і хотілося зі мною поговорити». Коли батьки можуть визнати свою провину і так взяти відповідальність за власні дії — це добре. Коли дитину роблять партнером у відновленні стосунків — це прояв поваги, цінності та визнання. А дитина, до якої ставляться з повагою, розвиває самоповагу.
Коли ви відкладаєте завдання, в цей момент оживає вся ваша історія. Ви можете усвідомлювати, що вас лякає або завдає незручності. Але навіть якщо ви й не знаєте, то можете бути певні, що ви активували давній спогад, пов’язаний із вашою самооцінкою.[169] Наші найперші спогади мають глибокий і тривалий вплив на розвиток нашої самооцінки. Вони працюють як дзеркало, що показує нам, ким ми є, і це відображення формує відтінок і фактуру, що стануть фоном для решти нашого життя.
Психолог Луї Козоліно, що пише про ці найперші життєві переживання, ставить питання так:
Чи наші батьки балували, любили і цінували нас, чи вважали нас набридливими, неприємними і нецікавими? Коли ми були з ними, то чи відчували себе у безпеці та захищеними, чи нам здавалося, що від нас можуть відмовитися і покинуть нас? Чи нас любили за те, якими ми були, чи за те, що ми робили на догоду їм? Коли ми заглядали в їхні очі, чи відбивалась там наша любов, чи вони здавалися роздратованими, байдужими і нещасними?.. Єдиний спосіб, яким ми можемо отримати доступ до цього раннього досвіду, — це подивитися на його віддзеркалення у нашій власній самооцінці, у тому, як ми ставимося до себе, як дозволяємо іншим ставитися до нас. Чи турбуємося ми про себе, чи балуємо себе, чи відчуваємо себе цінними? Чи живемо під пильним оком внутрішнього судді, що засуджує наші вчинки й критикує кожну думку й дію? Як ми ставимося до себе, коли припускаємося помилки? Коли ми зазнаємо невдачі, то чи вміємо прийняти розчарування, засвоїти уроки з цього досвіду та рухатися далі?[170]
Батьки, які переймаються емоціями дитини, забезпечують надійну основу[171], фундамент для відчуття, що нас приймають, люблять, що ми цілісні й упевнені в собі. Надійна основа — це також фундамент для здорового дослідження світу, для слідування своїм інтересам, можливостям і для подальшого навчання. На щастя, діти, які виростали без відчуття безпеки, можуть отримати його в дорослому житті, якщо зуміють вибрати для близьких стосунків безпечних, надійних і люблячих людей.[172]
166
Khan, M. (1964). Ego distortion, cumulative trauma, and the role of reconstruction in the analytic situation. International Journal of Psychoanalysis, 45, 272–279.
167
Winnicott, D. W. (1953). Transitional objects and transitional phenomena: A study of the first not-me possession. International Journal of Psycho-Analysis, 34, 89–97; Bettelheim, B. (1987). A good enough parent. New York: Alfred A. Knopf.
168
Tronick, E. Z., & Gianino, A. (1986). Interactive mismatch and repair: Challenges to the coping infant. Zero to Three. February, 6(3), 1–6.
169
Lewicki, P., Hill, T., & Czyzewska, M. (1992). Nonconscious acquisition of information. American Psychologist, 47, 796–801; See also Cozolino, L. (2006), цит. роб.; Solms, M., & Turnbull, O. (2002). The brain and the inner world. New York: Other Press.
171
Main, M., Kaplan, N., & Cassidy, J. (1985). Security in infancy, childhood, and adulthood: A move to the level of representation. In I. Bretherton, & E. Waters (Eds.) (1985), Growing points of attachment theory and research. Monograph of the Society for Research in Childhood Development, 50, Serial No. 209 (1–2), 66–104.