— Аарне…
— Прошу! А то я збожеволію. Вони пішли до дверей. У коридорі стояв Тійт. Коли вони проходили повз нього, він кинув:
— Щасливої дороги…
— Всього найкращого, — відповіла Еда.
На вулиці було безлюдно. Теплий вітер шелестів у гілках дерев. На розі якоїсь вулиці Аарне зупинився. Він намагався ні про що не думати. Еда. Все перевернулося, все, все.
— Я люблю тебе, Едо.
Він вимовив ці слова і відчув, як усередині йому похололо.
— Я знаю це, Аарне. Давно знаю.
— Я завжди любив тебе, Едо.
Дівчина довго мовчала. Легкий вітерець бавився листям дерев.
— Ні, Аарне. Не можна мене любити. Тобі не можна, — озвалась Еда.
— Едо…
— Доброго вечора, — мовив хтось, і край дороги зупинився велосипед.
— Андо? Звідки ти?
— Просто так. Мені там набридло. Я взяв вдома велосипед, щоб провітрити голову…
«Він це зробив навмисне», — подумав Аарне.
— Ходімо назад, Аарне, — прошепотіла Еда.
Андо скочив на велосипед.
— Я ще під'їду до школи. До побачення!
Він зник у темряві. Аарне засумнівався: чи не привиділось йому все? А може, це був якийсь deus ex machina?[10]
— Ходімо назад.
— Чого?
Аарне загородив Еді дорогу.
— Чого? Скажи.
Еда перевела подих:
— Чого? Знаєш, чого? Бо ти… мене любиш. Ти сам так сказав…
Вони стояли і довго дивилися одне на одного.
— Гаразд, ходімо… — мовив Аарне.
Всю дорогу вони не обмовились жодним словом. Нарешті показались вогні школи. Ще трохи, і вони були під старою липою біля школи.
— Едо, пробач мені… — озвався раптом Аарне. — Я дурний… Правда ж?
— Я теж.
— Дозволь, я поцілую тебе…
— Ні, Аарне…
— Едо, чуєш…
Він схопив її за плечі. Еда не могла опиратися. Губи дівчини торкнулися його щоки, потім Аарне відчув їх на своїх губах. Губи у Еди були потріскані, мабуть, од весняного сонця та вітру, і Аарне боявся зробити їй боляче. Тому поцілунок був дуже обережний і ніжний.
Еда пішла східцями вгору. Аарне лишився у вестибюлі. Хтось вийшов з роздягальні. Тійт. Аарне трохи зніяковів і не наважився подивитися йому в очі. Вони були вдвох у вестибюлі. Тійт підступив ближче і зупинився.
— Ну? — спитав він.
— Що «ну»?
— Як було?
— Не твоє діло.
Тійт засунув руки в кишені і одвернувся. Потім кілька разів пройшовся з кутка в куток і знов ступив до Аарне.
— Знаєш, ти облиш ці жарти…
— І ти теж…
— Що?
— Ти теж облиш, чоловіче добрий…
Тійт підійшов ще ближче.
— Ну?
Аарне сильно штовхнув його. Тійт відступив на кілька кроків.
— Досить… — сказав Аарне. — Чуєш… Донжуан…
Тійт стиснув кулаки. Але в цю мить з другого поверху долинули голоси, і Тійт опустив руки. Постояв трохи, а тоді мовчки пішов східцями вгору. Невдовзі й Аарне поплентався слідом за ним.
В залі він побачив, що Еда вже танцює з Тійтом. Йому хотілося плюнути. Все здавалось безглуздим. А потім стало якось легко. Він зробив великий бутерброд і з’їв його…
Звідкись появився Андо. Нудьгуючи, він тупцював біля столу.
— Іди сюди…
Андо неквапом обійшов навколо столу.
— Дякую!
— За що?
— Сам знаєш…
— Мабуть, знаю. А ти все-таки злий, — засміявся Андо і підсунув до себе вінегрет.
— Давай потанцюємо, — мовив Аарне.
— Не хочеться…
— Тоді ходімо звідси.
Вони пішли. Вони співали і сміялись. Разом їм було добре. Коли Аарне зустрівся з Едою, його знову охопило якесь незрозуміле почуття. Але воно не викликало відчаю, а тільки сум. З часом усе минеться!
НІЧ РАННЬОГО ЛІТА
Збігали дні.
До Аарне повернулася впевненість. Він вчився, стосунки з Корнелем поліпшились, у шкільній стіннівці вмістили його статтю «Рабіндранат Тагор». Він знав, що більше не любить Майю.
А Майя любила його, як і раніше, і тому збиралася поступати в художню школу.
Корнеля хвилювали майбутні екзамени, але він не показував цього.
Аарне не міг собі пояснити, чому так швидко змінилися взаємини між ним і Майєю. Він не насмілювався про це заговорити з дівчиною. Це було б жорстоко.
Дивно, що любов може минути так швидко. А півроку тому він був певен, що вона ніколи не скінчиться…
Вони йшли вздовж залізничної колії. Поля вкрилися свіжою зеленню. Час від часу мимо гуркотіли товарні поїзди.
— Ти став інший, — сказала Майя.
10
«Deus ex machina» — «бог з машини» — латинський вислів, що означає несподівану появу якоїсь дійової особи.