Аарне дістався додому об одинадцятій годині. Тітонька Іда ще не спала. Аарне зачинив двері і притулився до стіни. Він намагався згадати, як розійшлися з Майєю, і не міг. Все розпливалося, наче в сірому тумані. Він пішов на кухню. Надворі було видно, і Аарне не вмикав електрики. Він намацав кухоль і підійшов до відра. І тоді сталося щось несподіване. У темній кухні щось загриміло, забулькала вода. Це тривало кілька секунд, потім усе стихло, тільки щось іще дзюркотіло… Аарне боявся поворухнутися. Нарешті пішов до вмикача і тоді відчув під ногами щось мокре.
Лампочка засвітилась, і перед очима постала сумна картина: відро перекинулось, вода залила майже всю підлогу. Разом з відром упала планка, на якій сохли панчохи.
За дверима почулися кроки тітоньки Іди. Вона увійшла, глянула на все, але не сказала й слова. Мовчки переступила калюжу, грубо відштовхнула Аарне, кинула на батарею мокрі панчохи і потяглася за відром, але воно закотилося в куток.
Аарне хотів допомогти.
— Геть звідси! — зарепетувала тітонька. Вона зробила ще одне зусилля, щоб дотягнутися до відра, але не змогла і впала коліньми у воду. Враз вона глянула вгору. В погляді Аарне, певно, було щось таке, що тітонька Іда з несамовитою злістю крикнула:
— А-а, так ти ще й насміхаєшся? Аарне одвернувся. Тітонька підвелася і витягнула з-під плити велику ганчірку. Вона важко нахилялася, щоб зібрати воду, але не могла нічого зробити.
— Дозволь, я допоможу. Я винен…
— Геть звідси, — крізь зуби процідила тітонька. Аарне вхопився за ганчірку і потягнув до себе. Тітонька рвонула ганчірку назад. Побачивши її очі, Аарне відпустив ганчірку.
— Що ти хочеш? — спитала тітонька зовсім тихо.
— Допомогти!
— Ти знущаєшся з мене?! — Тітонька вигукнула це разів чотири.
Аарне стенув плечима. І в ту ж мить щось неприємно мокре ляпнуло його по щоці. На губи стікала противна брудна вода. Тітонька Іда стояла, тримаючи мокру ганчірку, і питала:
— Ще хочеш? Хочеш іще, негіднику?
Аарне відчув, що держить у руці якусь річ, і ще дужче стиснув її…
— Геть! — заверещала тітонька. Двері з сусідньої кімнати прочинились, і Аарне побачив перелякані очі Лінди. Він опам'ятався і розтулив пальці. На підлогу щось упало. То була кочерга. Аарне підломилися ноги, йому захотілося сісти.
Лінда взяла у тітоньки ганчірку і почала витирати підлогу. Тітонька Іда сіла. Аарне бачив: руки їй тремтіли так, що, коли вона пила, вода виливалась із склянки. Не дивлячись на Аарне, тітонька сказала:
— Іди збирай свої речі. Щоб завтра тебе не було тут.
Трохи згодом тітонька Іда увійшла до кімнати і, здивована, побачила, що там нікого немає.
ДЕНЬ РОЗПЛАТИ
— От бачите, — сказав Аарне Корнелю. — Ось так сталося, що тепер я тут…
Він сумно усміхнувся. Корнель закурив і мовив:
— Ну що ж, тут нічого не вдієш… Де ви ночували?
— У Індрека.
— А що далі? Мати знає?
— Мама?
— Ні. Сьогодні напишу їй.
— Куди ж ви підете?
— Мабуть, до Індрека…
— Він згоден?
— Так. У нього якраз вільна кімната…
— Тоді добре…
Корнель підійшов до вікна і відчинив його. Був теплий сонячний ранок.
— Ви засуджуєте мене? — спитав Аарне.
— Як педагог, я мав би це зробити… Але не зроблю, бо… Я вчинив би так само.
— Дякую, — мовив Аарне.
Тепер перед ним стояло ще одне важке завдання: забрати з старого жовтого будинку свої речі. Вночі він тільки накинув на плечі пальто і так побіг до Індрека. Індрек ще не спав. Вислухавши друга, він приніс відкілясь розкладушку… Так минула ця ніч.
…Підходячи до жовтого будинку тітоньки Іди, хлопець відчув, що все те, що ще вчора було рідне, за одну ніч стало зовсім чуже. Неприємно рипнула хвіртка. Дивно, цей звук Аарне помітив уперше. Індрек насвистував якусь безжурну мелодію.
Біля дверей Аарне зупинився. Ключ висів на гвіздку. Ні, Аарне натиснув кнопку дзвінка. Зачалапали капці, клацнув замок.
Аарне та Індрек привіталися.
Тітонька Іда відповіла байдужим тоном. Очі її були червоні чи то від безсоння, чи від плачу.
— Ми прийшли по речі, — мовив Аарне.
Тітонька не відповіла і пішла в кімнату.
Хлопці рушили за нею. Всі речі Аарне лежали на своїх місцях. Тітонька ще не встигла нічого переставити. А може й не хотіла нічого переставляти?
Під канапою стояли дві порожні валізи. Аарне розкрив одну з них і почав складати книжки. Фейхтвангер, Ремарк, Отто Діск, Рокуелл Кент, Казаков, номери «Творчості»[11], підручники… зошити… всілякі нотатки… «Особистий архів» — папка з фотографіями і листами. Аарне не був певен, що його не чіпали.
11
«Творчість» («Looming») — щомісячний літературно-художній Журнал Спілки письменників Естонії.