— Скоро побачимося, — сказала міс Барклі.
Міс Ферґюсон зникла у темряві.
— Вона приємна, — сказав я.
— О, так, дуже приємна. Вона медсестра.
— А ви хіба ні?
— Ой, ні. Нас тут називають волонтерками. Працюємо дуже тяжко, але ніхто нам не довіряє.
— Чому так?
— Не довіряють, коли нічого не діється. Але коли починається справжня робота — то вже довіряють.
— А в чому різниця?
— Медсестра — це майже лікар. Треба довго вчитися. А у волонтерок скорочений курс підготовки.
— Зрозуміло.
— Італійці не хотіли, щоб жінки були так близько до фронту. Тому до нас тут особливе ставлення. Нікуди звідси не виходимо.
— Але ж я сюди можу приходити.
— О, так. Ми ж не в монастирі.
— Годі вже про ту війну.
— Це дуже важко. Важко про неї забути.
— Але спробуймо.
— Гаразд.
Ми поглянули одне на одного в пітьмі. Мені вона здалася надзвичайно вродливою, і я взяв її за руку. Вона не пручалася, тож я потримав її руку, а тоді спробував пригорнути.
— Ні, — сказала вона. Я й далі її обіймав.
— Чому ні?
— Ні.
— Так, — сказав я. — Будь ласка.
— Я нахилився в темряві, щоб її поцілувати, і раптом мені аж іскри з очей посипалися. Вона щосили ляснула мене по обличчю. Зачепила мій ніс і очі, з яких від удару бризнули сльози.
— Прошу вибачити, — сказала вона.
Я відчув, що маю тепер певну перевагу.
— Ви правильно зробили.
— Мені страшенно прикро, — сказала вона. — Мене просто обурила ця картинка вечірнього-флірту-з-медсестрою. Але я не хотіла зробити вам боляче. А вам заболіло, так?
Вона дивилася на мене в темряві. Я був сердитий, але впевнений у собі, знаючи наперед усі ходи, мов у шаховій партії.
— Ви все зробили правильно, — сказав я. — Так мені і треба.
— Бідолашний мій.
— Розумієте, моє життя якесь кумедне. Я навіть по-англійськи тут не говорю. Аж тут ви — така неймовірно чарівна. — Я подивився на неї.
— Не треба казати такі дурниці. Я ж перепросила. Усе між нами добре.
— Так, — сказав я. — І ми забули про війну.
Вона засміялась. Я вперше почув її сміх. Не зводив з неї очей.
— Ви такий милий, — сказала вона.
— Ні, зовсім ні.
— Так. Ви солоденький. Я б радо вас поцілувала, якщо не заперечуєте.
Я зазирнув у її очі, знову пригорнув і поцілував. Палко поцілував, притискаючи її до себе й намагаючись розтулити їй уста, але вони були міцно стиснуті. Я ще й далі був сердитий, а вона раптом затремтіла.
Я її пригортав до себе, відчуваючи, як б’ється в неї серце, а тоді її вуста розтулилися, вона поклала голову мені на руку й заридала в мене на плечі.
— Ой, дорогенький мій, — сказала вона. — Ви ж будете зі мною добрим, правда?
Що за чортівня, подумав я. Погладив її волосся й легенько поплескав по плечу. Вона плакала.
— Правда, будете? — вона подивилася на мене. — Бо в нас буде таке химерне життя.
За якийсь час я провів її до дверей вілли, вона зайшла туди, а я подався додому. Піднявся там до своєї кімнати. Рінальді лежав на ліжку. Він подивився на мене.
— Отже, ти досяг успіху з міс Барклі?
— Ми потоваришували.
— Ти виглядаєш задоволений, як сука під час тічки.
Я цього не зрозумів.
— Як хто?
Він пояснив.
— А ти, — огризнувся я, — подібний на кобеля, який…
— Годі вже, — урвав мене він. — Ще трохи, й ми наговоримо образ. — Він засміявся.
— На добраніч, — сказав я.
— На добраніч, цуцику.
Я збив подушкою його свічку і ліг у ліжко в темряві.
Рінальді підняв свічку, запалив її і знову почав читати.
Розділ шостий
Упродовж двох днів я об’їжджав пости. Коли повернувся додому, було вже надто пізно, тож я міг побачити міс Барклі лише наступного вечора. Її не було в саду, і мені довелося чекати її в госпітальній канцелярії. Попід стінами кімнати, яку перетворили на канцелярію, стояли на пофарбованих дерев’яних постаментах мармурові погруддя. Такими ж бюстами був заставлений і вестибюль перед канцелярією. Як і всі мармурові статуї, вони здавалися однаковісінькими. Скульптури завжди наганяють нудьгу, хоч бронзові бодай на щось подібні. А мармурові бюсти відразу нагадують про цвинтар. Щоправда, є один непоганий цвинтар — у Пізі. А хочете побачити огидні мармурові скульптури — то їдьте в Геную. Ця вілла колись належала якомусь заможному німцю, і погруддя, мабуть, обійшлися йому в кругленьку суму. Цікаво, хто їх йому виготовляв і скільки за це дістав. Я намагався вгадати, кому належали ці бюсти — членам родини абощо; але всі вони мали одноманітні класичні риси. Їх годі було розрізнити.