— Бідолашний мій, — сказала ледь чутно Кетрін.
Мала посіріле обличчя.
— Усе гаразд, Кет, — сказав я. — З тобою все буде гаразд.
— Я помираю, — сказала вона, тоді помовчала і сказала:
— Я так цього не хочу.
Я взяв її за руку.
— Не доторкайся до мене, — сказала вона.
Я відпустив її руку. Вона всміхнулася.
— Бідолашний мій. Торкайся, скільки захочеш.
— Усе буде гаразд, Кет. Я знаю, що з тобою все буде гаразд.
— Я хотіла написати тобі листа на той випадок, якби щось сталося, але не зробила цього.
— Ти хочеш, щоб до тебе прийшов священник чи хтось інший?
— Тільки ти, — сказала вона.
А тоді трохи згодом:
— Я не боюся. Я просто так цього не хочу.
— Ви не повинні так багато розмовляти, — сказав лікар.
— Гаразд, — сказала Кетрін.
— Що я міг би зробити, Кет? Принести тобі щось?
Кетрін усміхнулася:
— Ні.
А тоді трохи згодом:
— Ти не робитимеш те саме з іншою дівчиною і не казатимеш тих самих слів, правда?
— Ніколи.
— Але я хочу, щоб у тебе були дівчата.
— Мені вони не потрібні.
— Ви забагато говорите, — сказав лікар. — Пан Генрі мусить вийти. Він може прийти пізніше. Ви не помрете. Не треба говорити дурниць.
— Гаразд, — сказала Кетрін. — Я буду приходити до тебе вночі, — сказала вона.
Їй було дуже важко говорити.
— Прошу вийти з палати, — сказав лікар. — Їй не можна розмовляти. — Кетрін з посірілим обличчям підморгнула мені.
— Я буду за дверима, — сказав я.
— Не журись, дорогенький, — сказала Кетрін. — Я зовсім не боюся. Це просто паскудний жарт.
— Ти моя відважна солодка кохана.
Я чекав за дверима в коридорі. Чекав дуже довго. Нарешті з палати вийшла сестра й підійшла до мене.
— Боюся, що з мадам Генрі дуже погано, — сказала вона. — Я боюся за неї.
— Вона померла?
— Ні, але втратила свідомість.
У неї почалися кровотечі, одна за одною. Їх не могли зупинити. Я зайшов у палату й був біля Кетрін, аж поки вона померла. Вона весь час була непритомна і помирала недовго.
За дверима в коридорі я спитав у лікаря:
— Чим міг би я сьогодні ще допомогти?
— Нічим. Нічого вже не зробиш. Може, провести вас до готелю?
— Ні, дякую. Я трохи ще побуду тут.
— Я знаю, тут нічого вже не скажеш. Я не можу висловити…
— Не треба, — сказав я. — Нічого вже не скажеш.
— На добраніч, — сказав він. — А може, я провів би вас до готелю?
— Ні, дякую.
— Це єдине, що ми могли зробити, — сказав він. — Операція виявила…
— Я не хочу про це говорити, — сказав я.
— Але я б хотів провести вас до готелю.
— Ні, дякую.
Він рушив коридором. Я підійшов до дверей палати.
— Вам сюди не можна, — сказала одна з медсестер.
— Можна, — сказав я.
— Ні, ще не можна.
— Ідіть звідси, — сказав я. — І та друга хай іде.
Та коли я їх випровадив, зачинив двері і вимкнув світло, краще мені не стало. То було те саме, що прощатися зі статуєю. Трохи згодом я вийшов з палати, а потім з лікарні і рушив під дощем до готелю.
Кінець