— Панове, — сказав я, — на жаль, нам треба йти. Моя кузина дуже стомилася. Ми все-таки спробуємо поїхати в Монтре.
— Вітаю вас. — Перший урядовець потис мені руку.
— Думаю, ви ще пошкодуєте, що поїхали з Локарно, — сказав другий урядовець. — У кожному разі, в Монтре ви повинні зареєструватись у поліції.
— З поліцією ніяких ускладнень не виникне, — запевнив мене перший урядовець. — Ви побачите, які гостинні й привітні тамтешні люди.
— Щиро дякуємо вам обом, — сказав я. — Ваші поради для нас дуже цінні.
— До побачення, — сказала Кетрін. — Щиро дякуємо вам обом.
Вони, вклоняючись, провели нас до дверей, поборник Локарно трохи холоднувато. Ми спустилися сходами й сіли в екіпаж.
— О боже, любий, — сказала Кетрін. — Невже не можна було втекти звідти раніш?
Я сказав візникові назву готелю, що його нам порадив один з урядовців. Він підібрав віжки.
— Ти забув про варту, — сказала Кетрін.
Солдат стояв біля екіпажа. Я дав йому десять лір.
— Я ще не маю швейцарських грошей, — сказав я.
Він подякував, віддав честь і пішов. Екіпаж рушив, і ми поїхали до готелю.
— Чого це ти вирішила обрати Монтре? — спитав я Кетрін. — Ти справді хочеш туди?
— Це перша назва, що спала мені на думку, — відказала вона. — Там зовсім непогано. Ми зможемо знайти собі оселю десь у горах.
— Ти хочеш спати?
— Та я, здається, вже сплю.
— Сьогодні ми добряче виспимось. Бідолашна Кет, така була для тебе довга й важка ніч.
— Мені було хороше, — сказала Кетрін. — Особливо коли ти розпинав парасоль замість вітрила.
— Ти вже віриш, що ми у Швейцарії?
— Ні, я боюся, що ось зараз прокинусь, і все це неправда.
— Я теж.
— Але ж це правда, любий? I я оце не їду проводжати тебе на міланський вокзал?
— Сподіваюсь, що ні.
— Не кажи так. Ти мене лякаєш. А може, ми й справді їдемо туди.
— Я наче п'яний і нічого не тямлю, — сказав я.
— Покажи мені свої руки.
Я випростав долоні. Вони були обдерті до м'яса.
— Бракує тільки діри між ребрами, — сказав я.
— Не гніви бога.
Я був зовсім зморений, і в голові у мене паморочилось. Усе моє збудження минуло без сліду. Екіпаж їхав вулицею.
— Бідолашні мої руки, — мовила Кетрін.
— Не доторкайся, — сказав я. — Чорт забирай, я не тямлю, де це ми. Гей, візник, куди ми їдемо?
— До готелю «Метрополь». Хіба ви не туди хотіли?
— Туди, — сказав я, — Усе гаразд, Кет.
— Усе гаразд, любий. Не тривожся. Ми добре виспимось, і завтра ти не будеш наче п'яний.
— Я таки зовсім п'яний, — сказав я. — Усе сьогодні достоту, як в опереті. А може, це я такий голодний.
— Ти просто натомився, любий. Усе буде добре. Екіпаж спинився біля готелю. Хтось вийшов узяти наші валізи.
— Мені й так добре, — сказав я. Ми йшли бруківкою до готелю.
— Я знаю, все буде добре. Ти просто натомився. I стільки не спав.
— А все ж таки ми тут.
— Так, ми справді тут.
Слідом за хлопцем, що ніс наші валізи, ми зайшли в готель.
Книга п'ята
Розділ XXXVIII
Тієї осені сніг випав пізно. Ми мешкали в рубленому дерев'яному будинку серед сосон на схилі гори, і вночі брав мороз, так що на ранок вода у двох глечиках на туалетному столику вкривалася тонкою крижаною кірочкою. Рано-вранці до кімнати приходила пані Гуттінген, зачиняла вікна й розпалювала вогонь у високій кахляній грубі. Соснові дрова тріщали й розкидали іскри, а потім вогонь у грубі починав гуготіти, і пані Гуттінген приходила вдруге й приносила оберемок товстих полін до груби та глечик з гарячою водою. А коли в кімнаті ставало тепло, подавала сніданок. Ми снідали, сидячи на ліжку, й бачили за вікном озеро, а за озером, на французькому боці, гори. На вершинах гір білів сніг, а озеро було сталево-сіре, з голубим полиском.
Повз будинок проходила дорога в гори. Колію та валкu подовж неї скувало морозом, і вони були мов залізні, а дорога вперто бралася вище гаєм, а тоді, оперезавши гору, виходила туди, де були луки, і сінники, і хатини на луках край гаю над долиною. Долина була глибока, і низом її текла річечка, що вливалася в озеро, і коли вітер віяв з долини, чути було, як вода дзюрчить між камінням.
Часом ми звертали з дороги і йшли стежкою через сосновий гай. У гаю земля під ногами була пругка, мороз ще не скував її так, як дорогу. Проте й стужавіла дорога нас не лякала, бо наші черевики були підбиті цвяхами, і цвяхи на підборах уганялися в мерзлу землю, отож пройтись у таких черевиках дорогою було приємно, І це підносило дух. Та хороше було йти і гаєм.