То були гарні місця, і ми щоразу тішилися нашими прогулянками.
— У тебе розкішна борода, — сказала Кетрін. — Достоту як у лісоруба. А ти бачив отого одного, з золотими сережками у вухах?
— То гірський мисливець, вони полюють на сарн, — сказав я. — А сережки нібито допомагають їм краще чути.
— Он як? Щось не віриться. Мабуть, носять сережки тільки на те, щоб усі бачили, що вони гірські мисливці. А хіба десь тут є сарни?
— Є, за Дан-де-Жаманом.
— А цікаво було побачити лисицю.
— Вона коли спить, то обгортається хвостом, щоб було тепліше.
— То, мабуть, дуже приємно.
— Мені завжди хотілося мати такий хвіст. Ото було б сміху, якби ми мали хвости, правда ж?
— Незручно було б одягатися.
— Ми замовляли б собі особливу одежу або поїхали б жити в таку країну, де ніхто на це не зважав би.
— Ми ж і так живемо в країні, де ніхто ні на що не зважає. Хіба не чудово, що ми анікогісінько не бачимо? Ти ж не хочеш бачити інших людей, правда, любий?
— Не хочу.
— Може, посидьмо тут хвилинку? Я трохи стомилася.
Ми сіли на колодах, пригорнувшись одне до одного. Дорога попереду заходила в гай.
— А вона не стане між нами? Я кажу про малу.
— Ні. Ми їй не дамо.
— Як у нас із грішми?
— Грошей повно. Останній чек мені оплатили без жодного слова.
— А твої родичі не почнуть вимагати, щоб ти повернувся додому? Вони ж тепер знають, що ти в Швейцарії.
— Можливо. Треба буде щось їм написати.
— Ти ще не написав?
— Ні. Але чек їм надіслано.
— Хвалити бога, що я не твоя родичка.
— Я пошлю їм телеграму.
— Ти що, зовсім їх не любиш?
— Колись любив, але ми так часто сварилися, що все те геть розвіялось.
— Я думаю, мені вони сподобалися б. Можливо, що й дуже сподобалися б.
— Облишмо говорити про них, а то я ще почну їх жаліти. — I трохи згодом я сказав: — Ходімо вже, якщо ти відпочила.
— Я відпочила.
Ми рушили далі дорогою. Уже посутеніло, і під ногами рипів сніг. Вечір був сухий, холодний і дуже ясний.
— Мені так подобається твоя борода, — сказала Кетрін. — Чудова борода. З вигляду шорстка й кусюча, а насправді м'яка і страшенно приємна.
— Так мені краще, ніж без бороди?
— По-моєму, краще. Ти знаєш, любий, я вирішила не підстригатися, поки не народиться мала Кетрін. Я тепер надто громіздка й статечна. А коли вона народиться і я знов схудну, я таки підстрижуся й стану для тебе неначе зовсім нова й незнана. Ми підемо разом, і я підстрижуся, або я піду сама, а тоді повернусь, і ти не впізнаєш мене.
Я промовчав.
— Ти ж не будеш заперечувати, правда?
— Ні. Як на мене, то навіть цікаво буде.
— Ой ти мій милий. А може, любий, я стану гарніша й така тоненька та звабна для тебе, що ти знов у мене закохаєшся.
— Чорт забирай, — сказав я, — я й так закоханий в тебе по вуха. Чого ж ти ще хочеш? Зовсім занапастити мене?
— Еге ж. Хочу тебе занапастити.
Розділ XL
Жилося нам чудово. Ми прожили так січень і лютий, і погода стояла прегарна, і ми були щасливі. Час від часу заходили недовгі відлиги, коли повівав теплий вітер, і сніг підтавав і м'якшав, і в повітрі вчувалася весна, але щоразу ставало знов ясно й морозяно, і поверталася зима. А в березні уперше зрушило на весну. Якось уночі пішов дощ. Він не вщухав аж до полудня, і сніг перетворився на хлипке місиво, і весь схил гори став мокрий та похмурий. Над озером і над долиною нависли хмари. Високо в горах ішов дощ. Кетрін узула важкі боти, а я гумові чоботи пана Гуттінгена, і ми вирушили під парасолем до станції, через розталь і струмки, що розмивали скрижанілу дорогу, — а там зайшли до пивнички випити перед обідом вермуту. Знадвору долинав шум дощу.
— Як ти думаєш, чи не переїхати нам до міста?
— А ти як думаєш? — спитала Кетрін.
— Якщо зимі кінець і задощило надовго, тут буде зовсім невесело. Скільки ще чекати малої Кетрін?
— Десь із місяць. Може, трохи більше.