— Ми могли б тим часом пожити в Монтре.
— А чом не поїхати одразу до Лозанни? Лікарня ж там.
— Можна. Я тільки думав, чи не завелике то місто.
— Ми можемо бути самі й у більшому місті, а в Лозанні, мабуть, непогано.
— То коли поїдемо?
— Мені байдуже. Коли хочеш, любий. Я ладна й зовсім звідси не їхати, якщо ти не захочеш.
— Побачимо, як покаже себе погода.
Дощ ішов три дні. Сніг на схилі гори нижче від станції геть розтанув. Дорога перетворилась на каламутний бурхливий потік. За такої мокречі та сльоти годі було й думати десь гуляти. Вранці третього дощового дня ми вирішили перебратися до міста.
— Я все розумію, пане Генрі, — сказав пан Гуттінген. — Не треба ніякого попередження. Я й не думав, що ви залишитесь тут, як настане негода.
— Нам так чи так треба бути ближче до лікарні з огляду на стан мадам, — сказав я.
— Та певне ж, — сказав він. — А як схочете, приїздіть до нас колись із немовлям.
— Гаразд, якщо у вас знайдеться місце.
— Навесні тут дуже гарно, і ви зможете пожити собі на втіху. Немовля з нянькою можна буде помістити у великій кімнаті, вона тепер стоїть замкнена, а ви з мадам оселитесь у тій самій, з вікнами на озеро.
— Я попереджу вас листом, — сказав я.
Ми спакували речі й поїхали післяобіднім поїздом. Пан та пані Гуттінгени провели нас до станції, і він тягнув нашу поклажу на санках по розталі. Вони стояли на пероні під дощем і махали нам руками.
— Хороші вони люди, — сказала Кетрін.
— I так добре ставилися до нас.
У Монтре ми сіли на поїзд, що їхав до Лозанни. З вікна вагона не видно було гір у тій стороні, де ми жили: їх закривали хмари. Поїзд спинився у Веве, тоді рушив далі, поминаючи з одного боку озеро, а з другого мокрі темні поля, голі гаї та мокрі будинки. Ми приїхали в Лозанну й оселилися в не дуже великому готелі. Коли ми їхали в екіпажі вулицями, а тоді спинилися біля під'їзду готелю, усе йшов дощ. Портьє з мідними ключиками в петельці, ліфт, килими на підлозі, білі вмивальники з блискучими кранами, бронзове ліжко у великій зручній спальні — усе те здалося нам неабиякою розкішшю після скромної оселі Гуттінгенів. Вікна кімнати дивилися в мокрий садок, оточений кам'яним муром із залізними шпичаками нагорі. По той бік вулиці, що круто йшла донизу, був ще один готель, з таким самим муром та садком. Я стояв і дивився, як дощ заливає садовий фонтан.
Кетрін засвітила всі лампи й узялася розпаковувати речі. Я замовив собі віскі з содовою й ліг на ліжко читати газети, що їх купив на вокзалі. Був березень 1918 року, і німці розпочали наступ у Франції. Я попивав віскі з содовою і читав, а Кетрін розпаковувала речі й ходила по кімнаті.
— Знаєш, любий, чим мені треба буде запастися? — обізвалася вона.
— Чим?
— Білизною для немовляти. В таку пору вже годиться мати все потрібне.
— То можна купити.
— Я знаю. Завтра й піду. Треба тільки довідатись, що саме купувати.
— Тобі слід би знати. Ти ж була медичною сестрою.
— Але ж далеко не всі солдати в госпіталі набували дітей.
— А от я набув.
Вона шпурнула на мене подушкою і розлила моє віскі.
— Я замовлю тобі ще, — сказала вона. — Ти вже пробач.
— Там було вже на денці. Іди-но до мене на ліжко.
— Ні. Я хочу зробити, щоб ця кімната стала на щось схожа.
— На що?
— На нашу домівку.
— То почепи державні прапори.
— Ой, заткни рота.
— Ану скажи ще раз.
— Заткни рота.
— Ти кажеш це так обережно, наче не хочеш когось образити.
— А я й не хочу.
— Тоді йди до мене на ліжко.
— Ну гаразд. — Вона підійшла і сіла на край ліжка. — Я знаю, тепер тобі з мене ніякої втіхи. Я мов той лантух з борошном.
— Неправда. Ти дуже гарна й дуже мила.
— Я просто одоробло, а ти не знати чому взяв мене за дружину.
— Неправда. Ти щодалі стаєш гарніша.
— Але я знову потоншаю, любий.
— Ти й тепер тоненька.
— Це тобі так здається, бо ти випив.
— Одне віскі з содовою, тільки й того.
— Зараз принесуть ще одне, — сказала вона. — А може, замовимо сюди й вечерю?
— Добре було б.
— I тоді вже нікуди сьогодні не підемо, правда? Просто посидимо вдома.
— I пограємось, — додав я.
— Я вип'ю трохи вина, — сказала Кетрін. — Мені не зашкодить. Може, нам подадуть нашого білого капрі.
— Напевне, — сказав я. — У такому готелі мають бути італійські вина.
У двері постукав офіціант. Він приніс віскі у склянці з льодом і поряд на таці малу пляшку содової.