Я розповів їй про газети і про відпустку.
— От і добре, — сказала вона. — Куди ти думаєш поїхати?
— Нікуди. Я залишуся, тут.
— Дурниці. Ти тільки придумай куди, і я поїду з тобою.
— Як же ти це влаштуєш?
— Не знаю. Але влаштую.
— Ти справжнє золото.
— Ой ні. Просто життя не таке вже й складне, коли тобі нема чого втрачати.
— Що ти маєш на думці?
— Нічого. Оце тільки подумала, якими нікчемними здаються тепер ті перепони, що колись так багато важили.
— I все ж, я гадаю, тобі не так легко буде вирватись.
— Пусте, любий. Якщо не буде іншої ради, просто поїду, та й годі. Але до цього не дійде.
— Куди ж ми поїдемо?
— Мені байдуже. Аби тільки там не було знайомих.
— Тобі справді байдуже, куди їхати?
— Так. Куди завгодно.
Її щось видимо гнітило й зв'язувало.
— Що з тобою, Кетрін?
— Нічого. Зі мною нічого.
— Неправда.
— Правда, нічого.
— Я ж бачу. Скажи, люба. Мені ти можеш сказати.
— Ні-ні, нічого.
— Скажи.
— Не хочу. Боюся тебе засмутити чи стривожити.
— Та ні, не бійся.
— Ти певен, що ні? Мене воно не тривожить, я боюся за тебе.
— Коли тебе не тривожить, то не стривожить і мене.
— Я не хочу цього казати.
— Скажи.
— Я повинна сказати?
— Так.
— У мене буде дитина, любий. Скоро вже три місяці. Тебе це не тривожить, ні? Ну прошу тебе, дуже прошу, не треба. Тобі нема чого тривожитись.
— Гаразд, не буду.
— Справді не будеш?
— Справді.
— Я робила все, що могла. Все пробувала, і все марно.
— Я не тривожуся.
— Нічого не вдієш, любий, та мене воно й не тривожить. I тобі нема чого тривожитись і засмучуватись.
— Я тривожуся тільки за тебе.
— Оце маєш! За мене зовсім нема чого тривожитись. Усі жінки народжують дітей, відколи світ стоїть. У всіх є діти. Це ж найприродніша річ.
— Ти в мене справді золото.
— Та ні ж бо. Ти просто не переймайся цим, любий. Я не завдам тобі зайвих турбот, ось побачиш. Сьогодні я стурбувала тебе, я знаю. Але ж до сьогодні я була хороша дівчинка, правда? Ти ж і не здогадувався, скажи?
— Ні.
— От і далі так буде. Тобі просто нема чого тривожитись. Я ж бачу, ти таки стривожився. Заспокойся. Зараз же заспокойся. Чи не хочеш випити, любий? Я знаю, коли ти вип'єш, то завжди веселішаєш.
— Не хочу. Мені й так весело. А ти в мене справжнє золото.
— Ой ні, ні. Але якщо ти надумаєш, куди їхати, я зроблю все, щоб ми поїхали разом. У жовтні ще має бути дуже гарно. Ми чудово проведемо твою відпустку, любий, а коли ти повернешся на фронт, я щодня тобі писатиму.
— А де ти будеш?
— Не знаю ще. Але десь у найліпшому місці. Я про все те подбаю.
На якийсь час ми затихли й сиділи мовчки. Кетрін сиділа на ліжку, і я дивився на неї, але ми не дотикались одне до одного. Нас раптом щось роз'єднало, як ото буває, коли до кімнати заходить хтось чужий і людям стає ніяково. Вона простягла руку й узяла мою.
— Ти не сердишся на мене, любий?
— Ні.
— I не почуваєш себе так, ніби тебе заманили у пастку?
— Можливо, трохи. Але не ти.
— Я й не мала на думці себе. Не вигадуй дурниць. Я хотіла сказати: взагалі у пастку.
— Біологія — то така річ, що завжди почуваєшся наче в пастці.
Вона враз віддалилася від мене, хоча не зрушила з місця й не забрала руки.
— Завжди… Страшне слово.
— Пробач.
— Ет, чого там. Але розумієш, у мене ніколи не було дитини, і я навіть нікого ніколи не кохала. Я так старалася бути такою, як ти хотів, а тепер ти кажеш «завжди»!
— Я ладен відтяти собі язика, — мовив я.
— Ой любий! — Вона повернулася звідти, де перебувала перед цим. — Не зважай ти на мене. — Тепер ми знов були разом, і ота ніяковість минула. — Ми ж з тобою одна душа, і нам просто не можна отак ловити одне одного на слові.
— То й не будемо.
— А скільки людей таке роблять. Кохають одне одного, а проте чіпляються до якогось слова, сваряться, а тоді раптом відчувають, що вони вже не одна душа.
— Ми не будемо сваритись.
— Нам не можна сваритись. Бо нас тільки двоє в цілому світі, серед чужих людей. Якщо між нами щось западе — нам кінець, вони здолають нас.
— Не здолають, — сказав я. — Он яка ти в мене хоробра. А хоробрим нічого не діється.
— Але ж і вони вмирають.
— Тільки раз.
— Не знаю. Хто це сказав?
— Що в боягуза тисяча смертей, а в хороброго лиш одна?
— Так. Хто це сказав?
— Не знаю.