— Я дзвонитиму вам щодня.
— Дуже вас прошу. На добраніч. Не давайте Рінальді пити стільки коньяку.
— Спробую.
— На добраніч, священику.
— На добраніч, синьйоре майор.
Він пішов до свого кабінету.
Розділ XXVI
Я підійшов до дверей і виглянув надвір. Дощу вже не було, але стояв густий туман.
— Піднімемось до мене нагору? — запитав я священика.
— Хіба що на кілька хвилин.
— Ходім.
Ми піднялися сходами й зайшли в мою кімнату. Я ліг на ліжко Рінальді. Священик сів на моє — ординарець уже постелив мені постіль. У кімнаті було темно.
— Ну, — сказав священик, — то як ви насправді себе почуваєте?
— Та все гаразд. Тільки оце сьогодні стомився.
— Я теж стомився, хоча й не було чого.
— Що чути на фронті?
— По-моєму, війні скоро кінець. Не знаю чому, але так мені здається.
— З чого?
— Ви бачили, який став наш майор? Сумирний, правда? От і багато хто тепер так.
— А я й сам щось таке відчуваю, — сказав я.
— Літо було жахливе, — провадив священик. Тепер він був упевненіший, ніж тоді, коли я бачив його востаннє.— Ви навіть уявити собі не можете, що діялось. Усе те треба було побачити на власні очі. Цього літа багато хто зрозумів по-справжньому, що таке війна. Є офіцери, яких я вважав нездатними це зрозуміти, але й вони зрозуміли.
— Що ж буде? — Я водив рукою по ковдрі.
— Не знаю, але гадаю, що довго так тривати не може.
— То що ж буде?
— Складуть зброю.
— Хто?
— I ті, і ті.
— Дай боже, — сказав я.
— Ви не вірите в це?
— Не вірю, що й ті, і ті складуть зброю водночас.
— Мабуть, таки ні. Навряд чи можна цього сподіватись. Та коли я бачу, як змінилися люди, я не припускаю, щоб таке могло тривати далі.
— Хто здобув перевагу цього літа?
— Ніхто.
— Австрійці здобули, — сказав я. — Вони не віддали Сан-Габрієле. Вони й здобули перевагу. Вони не складуть зброї.
— Якщо вони почувають те саме, що й ми, можуть і скласти. Вони теж пройшли через усе те страхіття.
— Ніхто не складає зброї, маючи перевагу у війні.
— Ви руйнуєте всі мої сподівання.
— Я просто кажу те, що думаю.
— То ви думаєте, що все воно триватиме ще хтозна-доки? I нічого не станеться?
— Не знаю. Я думаю тільки, що австрійці, здобувши перевагу, не складуть зброї. Лише поразка робить людей християнами.
— Австрійці й так християни, за винятком босняків.
— Я не про віровизнання. Я про саму віру.
Він промовчав.
— Ми всі тепер сумирніші, бо нас побито. А хто зна, яким би ще став наш спаситель, коли б апостол Петро врятував його тоді в саду.
— Він лишився б такий самий.
— Не думаю, — сказав я.
— Ви руйнуєте всі мої сподівання, — повторив священик. — Я вірю, що має щось статися, і молюся за те. Відчуваю, що воно вже зовсім близько.
— Може, щось і станеться, — сказав я. — Але тільки з нами. Добре було б, якби вони почували те саме, що й ми. Але вони нас побили. Вони почувають себе краще.
— Багато солдатів завжди почували те саме. I зовсім не через те, що їх побито.
— Їх побито, щойно почалася війна. Тоді, коли їх забрали від їхніх господ і запроторили на фронт. Тим-то селянин і мудрий, що зазнав поразки на самому початку. Дайте йому владу, то побачите, який він мудрий.
Священик не сказав нічого. Він думав.
— Я й сам тепер пригнічений, — сказав я. — Через те просто не думаю про всі ці речі. Не думаю, а проте, коли починаю говорити, вони спадають на думку самі собою.
— А я на щось сподівався.
— На поразку?
— Ні. На щось інше.
— Нічого іншого немає. За винятком перемоги. Та це може бути тільки на гірше.
— Я довго сподівався на перемогу.
— Я теж.
— А тепер не знаю.
— Щось буде: чи те, чи те.
— Я вже не вірю в перемогу.
— I я ні. Але не вірю і в поразку. Хоч це, може, буде й на краще.
— У що ж ви вірите?
— У сон, — сказав я.
Він підвівся.
— Пробачте, що я так засидівся. Але я дуже люблю розмовляти з вами.
— Я дуже радий, що ми знов поговорили. А про сон я сказав просто так, не мавши нічого на думці.
Ми встали й у темряві потиснули один одному руки.
— Я тепер ночую у триста сьомому, — сказав він.
— Завтра вранці я виїжджаю на пост.
— Побачимось, коли приїдете.
— Десь прогуляємось і поговоримо. — Я провів його до дверей.
— Не спускайтеся, — мовив він. — Добре, що ви повернулись. Хоч для вас воно й не дуже добре. — Він поклав руку мені на плече.