— Граф Греффі запитував про вас, — сказав він.
— Хто?
— Греффі. Пригадуєте, старий граф, що був тут, коли ви приїздили минулого разу.
— Він тут?
— Так, із племінницею. Я сказав йому, що ви приїхали. Він хоче пограти з вами в більярд.
— Де він тепер?
— Пішов на прогулянку.
— Як він?
— Молодший, ніж будь-коли. Учора перед вечерею випив три коктейлі з шампанським.
— А з більярдом у нього як іде?
— Добре. Мене він побиває. Коли я сказав йому, що ви тут, він дуже зрадів. Йому тут нема з ким грати.
Графові Греффі минуло вже дев'яносто чотири роки. То був старезний дідок із сивою головою та вусами й бездоганними манерами, сучасник Меттерніха. За своє довге життя він устиг послужити на дипломатичній ниві й Австрії, і Італії, і кожний його день народження був неабиякою подією у міланському вищому світі. Він мав намір дожити до ста років і напрочуд легко та невимушено грав у більярд, що аж ніяк не в'язалося з його дев'яносточотирилітньою крихкотілістю. Я познайомився з ним, коли одного разу приїхав у Стрезу по закінченні сезону, і, граючи в більярд, ми пили шампанське. Мені дуже припав до душі такий спосіб гри, а він давав мені п'ятнадцять очок фори на сто і вигравав.
— Чого ж ви не сказали мені, що він тут?
— Просто забув.
— А хто ще тут є?
— Тих ви не знаєте. Усіх разом шість чоловік.
— Якесь діло зараз маєте?
— Ніякого.
— То їдьмо порибалимо.
— На годину можна.
— Ходім. Беріть снасть.
Бармен одягнувся, і ми вийшли. Тоді спустилися до озера, взяли човна, і я сів на весла, а бармен сів на кормі й спустив у воду жилку із спінером та важким грузилом на кінці, якою ловлять озерну форель. Ми пливли попід берегом, і бармен держав жилку в руці й вряди-годи злегка посмикував її. З озера Стреза мала зовсім пустельний вигляд. Видно було довгі ряди голих дерев, великі готелі, замкнені вілли. Я повернув до Ізола-Белла і скерував човна попід самими скелями, де озеро нараз глибшає і бачиш, як кам'яна стіна скісно йде в прозору глибочінь; а тоді повеслував убік, до рибальського острова. Сонце сховалося за хмари, і вода була темна, тиха й дуже холодна. У нас ще жодного разу не клюнуло, хоч ми бачили на воді кола, де риба випливала до поверхні.
Ми були вже проти рибальського острова, де стояли витягнуті на берег човни і рибалки лагодили сіті.
— Може, підем вип'ємо?
— Гаразд.
Я причалив до кам'яного молу, і бармен вибрав з води снасть, згорнув її кільцями на дні човна й зачепив спінер за край борту. Я вийшов і припнув човен. Ми рушили до невеличкого кафе, сіли за незастелений дерев'яний столик і замовили вермуту.
— Стомилися гребти?
— Ні.
— Назад погребу я, — сказав він.
— Я люблю гребти.
— Може, коли ви держатимете снасть, нам краще поведеться.
— Ну гаразд.
— Скажіть, як там на війні?
— Гірше нікуди.
— Мені не треба йти на фронт. Я надто старий, як ото граф Греффі.
— Може, ще доведеться.
— Мій вік братимуть наступного року. Та я все одно не піду.
— А як же?
— Виїду за кордон. Я не хочу йти на війну. Уже воював колись в Абіссінії. Годі. А чого ви пішли?
— Не знаю. Дурний був.
— Ще вермуту?
— Можна.
Назад веслував бармен. Тягнучи за собою снасть, ми пропливли понад берегом озера аж за Стрезу, а тоді повернули назад. Я держав снасть і відчував, як жилка злегка тремтить від обертів спінера, і дивився на темну листопадову воду та на безлюдний берег. Бармен гріб розгонисто, і за кожним порухом човна вперед жилка здригалася. Одного разу в мене клюнуло: жилка враз напнулась, і її сіпнуло назад, я потягнув до себе й відчув живу вагу форелі, а тоді жилка здригнулася знов. Я упустив здобич.