Ми обидва надпили з келихів.
— Що ви насправді думаєте про війну? — спитав я.
— Думаю, що це безглуздя.
— А хто в ній переможе?
— Італійці.
— Чому?
— Вони молодша нація.
— Хіба молодші нації завжди перемагають?
— Якийсь час вони мають таку здатність.
— А потім що?
— Потім вони старішають.
— А ще казали, що ви не мудрий.
— Любий друже, це не мудрість. Просто цинізм.
— Як на мене, це дуже мудро сказано.
— Мудро, та не дуже. Я міг би навести вам і протилежні приклади. Але сказано непогано. Ми вже допили шампанське?
— Майже.
— Чи не випити нам ще? А тоді мені треба піти перевдягтися.
— Мабуть, досить уже.
— Ви справді більше не хочете?
— Так.
Він підвівся.
— Хай вам завжди в усьому таланить, будьте завжди щасливі й завжди, завжди здорові.
— Дякую. А ви живіть вічно.
— Дякую. Я й живу. А якщо ви колись станете побожні, моліться за мене, коли я помру. Я вже попросив про це багатьох своїх друзів. Сподівався, що сам стану побожним, але нічого не вийшло, — Він усміхнувся, ніби сумовито, але напевне я не знав. Він був надто старий, і обличчя його геть помережили зморшки, так що усмішка просто губилася серед них і видавалась непевною.
— Можливо, що я стану побожний, — сказав я. — Та хоч як там буде, я все одно молитимусь за вас.
— Я все життя сподівався, що стану побожний. У нашій родині всі помирали побожними. Але я таким чомусь не став.
— Ще надто рано.
— А може, й надто пізно. Можливо, я пережив своє релігійне почуття.
— До мене воно приходить тільки вночі.
— Але ж ви ще й закохані. Не забувайте, що то теж релігійне почуття.
— Ви так вважаєте?
— Авжеж, — Він ступив до більярдного стола. — Дякую за те, що пограли зі мною.
— Для мене це чимала втіха.
— Піднімемось нагору разом.
Розділ XXXVI
Вночі знялася буря, і я прокинувся й почув, як дощ періщить у шибки. Крізь відчинене вікно до кімнати затікала вода. Хтось стукав у двері. Я тихо, щоб не збудити Кетрін, підійшов до дверей і відчинив. Переді мною стояв бармен. Він був у пальті й тримав у руці мокрий капелюх.
— Можна поговорити з вами, лейтенанте?
— Що сталося?
— Справа дуже серйозна.
Я озирнувся. В кімнаті було темно. На підлозі під вікном я побачив калюжу.
— Заходьте, — сказав я. Узявши за рукав, я провів його до ванної, зачинив двері й увімкнув світло. Тоді сів на край ванни. — Що сталось, Еміліо? У вас якась біда?
— Ні. У вас, лейтенанте.
— Он як?
— Уранці вас можуть заарештувати.
— Он як?
— Я прийшов попередити вас. Я був у місті й почув, як про це розмовляли в кав'ярні.
— Зрозуміло.
Він стояв у мокрому пальті, тримаючи в руці мокрий капелюх, і мовчав.
— За що мене збираються заарештувати?
— За щось там, пов'язане з війною.
— Ви не знаєте, що саме?
— Ні. Але вони знають, що раніш ви приїздили сюди офіцером, а тепер ходите в цивільному. Після цього відступу вони заарештовують усіх.
Я з хвилину подумав.
— Коли вони мають прийти по мене?
— Уранці. О котрій годині, не знаю.
— Що ви мені порадите?
Він поклав капелюха в умивальник. Капелюх був геть мокрий, і з нього весь час капало на підлогу.
— Якщо вам нема чого боятися, сам арешт нічого не важить. Хоч бути заарештованому завжди погано, а надто тепер.
— Я не хочу, щоб мене заарештовували.
— Тоді їдьте до Швейцарії.
— Як?
— Моїм човном.
— Надворі буря, — сказав я.
— Буря минула. Вітер ще є, але то не страшно.
— Коли нам їхати?
— Зараз же. Вони можуть прийти по вас рано-вранці.
— А як бути з речами?
— Спакуйте їх. Нехай ваша дружина одягнеться. Речі я віднесу сам.
— Де ви будете?
— Почекаю тут. Я не хочу, щоб хтось побачив мене в коридорі.
Я вийшов, причинив за собою двері й ступив до ліжка. Кетрін не спала.
— Що сталося, любий?
— Усе гаразд, Кет, — сказав я, — Ти не хотіла б зараз одягтись і поїхати човном до Швейцарії?
— А ти хочеш?
— Ні, — відказав я. — Я хочу знов лягти в ліжко.
— То в чому ж річ?
— Бармен каже, що вранці мене мають заарештувати.
— З головою у бармена гаразд?
— Так.
— Тоді, будь ласка, мерщій одягайся, любий, і рушаймо. — Вона сіла на край ліжка. Вигляд у неї був ще сонний. — То бармен там, у ванній?