— Це все?
— Так, все.
Білий дивиться на стрілку, яка сильно відхиляється вліво.
— Брешеш.
— Ну, бажання можуть висловити також родичі наших клієнтів. Найчастіше саме вони виявляють інтерес до евтаназії. Ти ж знаєш, Адаме, як воно буває, ти сам мав склеротичного батька, про якого не хотів дбати. Такі тупикові ситуації ми вирішуємо дискретно.
Після цих слів Адам Білий блідне. Щосили б’є Дорфлера в живіт, і той від болю аж осідає.
— Щоб ти більше ніколи, чуєш мене, ніколи не смів згадувати мого батька, зрозумів?
Дорфлер спльовує кров. Киває і встає на коліна. Білий знову дає йому в руки електроди від е-метра.
— Ти вже чув про «Великого Орка»?
— Про це мені нічого не відомо.
— Брешеш.
Білий знову його б’є, цього разу в пах. Електроди е-метра злітають і падають під стіл. Дорфлер звивається на підлозі.
— Я не знаю про інших. Тільки знаю, що вузьке коло періодично збирається на прем’єри в міському театрі. Може, тобі доведеться піти до директорки театру і спитати її.
Останні слова Дорфлер промовляє з особливим презирством. За стіною чутно швидкі удари, а потім крики. Приглушений дез-метал.
— Дай мені драже.
— Schon jetzt?[10] — питає Роза.
— Дай мені їх.
Роза виймає срібну пудреницю.
— Не ті, дай мені чорні, — каже Білий сердито.
— Ти впевнений? Може, не варто…
— Дай! — волає Білий.
Роза киває і відкриває окреме відділення в пудрениці. Там кілька дражин, таких, як і решта, але на тон темніших.
Дорфлер бере одну.
— Відпускаються душі твої, — каже Білий і запихає Дорфлерові дражину за закривавлену губу. Дорфлер починає труситися всім тілом. Розі на мить здається, що вона бачить тіні, які пролітають у густому сигаретному диму, що висить у приміщенні. Потім Дорфлер стишується. Схоже на те, наче він заснув, та вже за мить Дорфлер широко розплющує очі, стає навкарачки і починає лизати Розині чоботи.
— Ходи звідси, хутко, — каже Білий.
Лише на мосту вони сповільнюють ходу. Крізь сніг, що падає, пробиваються вогні нової міської галереї «Маркс». Роза показує вниз. Під ними на довгих мотузках гойдаються повішені… надувні пластмасові ляльки людських розмірів, із фотокартками мера на обличчях.
— Доки ми були всередині, їх почепили Дорфлерові активісти, — каже Білий.
Вітер гойдає ляльки сюди-туди, вони справляють моторошне враження, наче це — справжні мерці, тільки легші.
— Наче душі колишуться, — зауважує Білий.
— Тобі не треба було пити, — каже Роза. — Алкоголь погано на тебе діє. А тим більше кокаїн.
Білий не відповідає. Та невдовзі озивається:
— Студентом Дорфлер мав особливий фетиш — прах померлих дружин диктаторів. Якоїсь ночі він украв із Побрезького цвинтаря свіжий вміст урни дружини колишнього керівника словенського ЦК. Дорфлер любив куховарити. Ми часто приходили до нього в гуртожиток на вечерю, і за особливих нагод він додавав до окремих страв пучку праху, який служив святковою приправою. Якогось вечора ми багато випили, Дорфлер випадково розсипав дорогоцінний вміст маленької сільнички з тим прахом. І, щоб урятувати бодай частину, він кинувся на підлогу і всю її вилизав.
Роза запалює цигарку, вітер відносить у темряву кілька жаринок — маленьких духів.
— Для чого ти дав Дорфлерові чорну дражину, Адаме? Яка взагалі різниця?
— Чорні дражини діють відразу, миттєво. Їхній кінцевий ефект — той же, що й від світліших, — пояснює Білий. — В обох випадках інформація надходить до необізнаних душ. За допомогою цієї інформації душі можуть переселитися на інший рівень. Хоч тілесна оболонка й зберігає всі свої фізичні функції, без душ вона замкнена в певній психічній програмі, яка для кожного тіла індивідуальна і яка встановлюється ще в ранньому дитинстві, якщо не раніше.
Білий замовкає. Подих морозяного вітру разом зі снігом доносить до нього запах Розиного волосся. Втома дедалі більше розливається його тілом. Місто простирає перед ними свою свіжовибілену нічну пустку, коли вони слизькою бруківкою обережно наближаються до готелю.
Європейські підходи
Хто в місті не знає Ласла Фаркаша, юриста знаменитого, прокурора, що зробив кар’єру на антикорупційних процесах, широко висвітлених у мас-медіа? Його ім’я — втілення істинного правдоборства, війни з неабиякими шахраями, що в часи переходу на ринкову економіку всілякими неправдами привласнювали державне майно, дозволяли дику приватизацію, відмивали гроші, доводили до банкрутства підприємства, продавали фіктивні сертифікати на власність або акції чи в якийсь інший спосіб заробляли велетенські статки. Директори, сидячи на лаві обвинувачених, тремтять, щойно чують прізвище Ласла. Відомим він став після справ «Патекса», «Ботокса», «Пісюнса» й інших, які завершилися вироками та багаторічними тюремними ув’язненнями для самого цвіту словенського менеджменту. Упізнаваності Фаркаша сприяла і його подоба.