— Яке гадюче місце, Адаме. У чоловіка замість білого пса, який квокче, вдома чорна свиня, яка цвірінькає. І через це його посадили б на кілок. Уявляєш? Jesus Christ![19]
Ковач відходить помочитися. Струменем намагається загасити притухлий у снігу смолоскип, але не поцілює, тільки вимальовує рівчачок навколо нього.
— Білий, гайда до міста, перехилимо ще по одній і спати. Завтра культура. Аби хоч сніг припинився! Мене той сніг дратує.
— Мене теж, — тихо додає Білий, крокуючи поруч із Ковачем, якого сильно заносить із кожним кроком, але щоразу він дивом утримується на ногах.
— Хоча сніг теж має свої переваги. Отаке вибілене місто виглядає не таким занедбаним, яким є насправді. Але в мене серйозна проблема: як у таку погоду встановити свої елементи декорації. Глянь — моя куля з емблемою!
Ковач указує на ще одну величезну кулю з написом «КСЄ» і знак, що нагадує вітряк.
— Я здурію, Білий, кажу тобі, я здурію. Не через митців, не через журналістів. Здурію через отих із міністерства культури, з міськради і через мера. Кожного ранку, ще перед восьмою, він викликає мене і кричить, чи я знаю, що роблю і що роблять мої працівники. Уявляєш собі? Crazy![20] І якщо я не роблю всього, що він наказує, він направляє до нас аудиторів. У нас уже було три, а тільки середина лютого. І кожен аудит займає чотирнадцять днів. Merde![21]
— Що він хоче? Втручається в програму?
— Та він не має уявлення про програму. Періодично в нього виникають бажання на зразок цієї виставки стародавньої системи водопостачання з Малі, бо це міста-побратими і він щороку туди їздить на підводну риболовлю. До того ж його геть не цікавить програма.
— А що тоді?
Ковач дивиться в небо і голосно гарчить:
— Надувні кулі, Адаме, надувні кулі!
Ковач указує на величезну підставку, на якій повільно обертається повітряна куля.
— Знаєш, що це таке — пересувати ці кулі? Вони встановлені на електропідставках. Кожна важить кілька тонн, потрібні робітники, підйомники, дозволи, перекриття доріг…
— І?
— Він переміщає їх майже щодня.
— Для чого, їх же добре видно? Навіть занадто добре, як на мене, — каже Білий.
— Бо йому так говорить його ворожка.
— Ворожка?
— А ти не знаєш про ворожку? Ти дійсно out. Насправді Вода — вона. Вона керує міською політикою і вирішує, де стоятимуть ці кулі. Її карти майже щодня вказують на якесь інше місце, а я повинен їх переміщати. Надувні кулі та ремонт кругових перехресть — це єдине, що цікавить мера, Адаме. Я не чорнороб, щоб кожного дня переносити його кулі та перевіряти, чому освітлення фонтанів не працює. Для чого він розпорядився їх встановити посеред кругових перехресть? Чорт, я КСЄ, Адаме, а не мариборський автодор!
Ковач з усієї сили буцає смітник. Той злітає в повітря. Павел розлючено лупить ногою порожній смітник, який лежить на снігу. Білий намагається заспокоїти цей вибух люті, але марно.
— Пусти мене, Адаме, пусти мене! — кричить Ковач. — Я не митець. Мій батько був митцем, він диригував симфонічним оркестром, а я просто чортів футболіст, відпусти мене.
Білому пригадалося Ковачеве минуле футболіста-аматора. Після того, як його клуб випав з регіональної ліги, Ковач став музичним продюсером. А згодом йому відкрилися двері до управління КСЄ.
— Ходи сюди, пішли далі.
— Не далі, Адаме, ти не розумієш. Далі в цьому місті не існує. Ми можемо йти тільки униз або залишитися там, де ми є.
— Тоді вниз, просто подалі від цього морозу. Біля ріки дуже холодно, — каже Білий.
Ковач з Білим переходять міст, спускаються вузькою вуличкою до Драви. Зачинені кав’ярні, де‑не-де ще світять ліхтарі. За вікнами однієї з кав’ярень — жінка, яка замітає. Поруч із нею лежить величезний пітбуль і меланхолійно спостерігає за рухом віника.
— Минулого року, — каже Ковач, — ми оголосили конкурс на проекти, пов’язані з рікою Дравою. Переміг якийсь молодий голландець. Він розставив по місту двадцять чотири тисячі склянок з річковою водою. Прекрасний проект, оригінальний. Але можна подумати, що тут щось таке сприймуть. За тиждень місто стало суцільною горою скла. Крім того, втрутився ще один мариборський митець, Шава, знаєш його? — Білий заперечно хитає головою. — Ну, це неважливо. Одне слово, Шава — нібито провідний митець у Мариборі, але конкурс програв. Звичайно, він організував мистецький перформанс на знак протесту — тут, у Драві. Він сидів до пояса в річці, був серпень, було спекотно. Протестуючи проти того, що якісь голландці, які перемогли в конкурсі, крадуть у мариборських митців їхній життєвий простір і хліб, Шава за дві години випив двадцять чотири пляшки пива. Уявляєш? Чоловік за дві години випив дванадцять літрів рідини і випорожнився в річку. Засцяв річку, випив пиво, а потім геть п’яний ходив містом і кричав: «Марибор — це арт і гній. Ковач — злодій і пияк». От, це моя робота, це культура, це Європа, і ми — столиця всього цього лайна.