— Я вже казав: передбачувані запитання не найкращі, пане Білий. Таке запитання міг би поставити студентик, що вивчає історію літератури, — каже чоловік. — Матерія на другому рівні пізнання в такий спосіб не функціонує. Нема жодної очевидної причини, завдяки якій наша цивілізація, усе життя на Землі, вже мільйони років зберігає рівновагу. Цьому суперечить будь-яка логіка. І, попри все, триває незбагненний інформаційний обіг, який дозволяє системі безперестанно модифікувати та зберігати всю життєво необхідну інформацію, без якої система довго не профункціонує. Побачити це ми не в змозі. Відрізок дійсності, який ми раціонально перципуємо і який можемо висловити за допомогою мови, надто вузький, пане Білий. Наші шори розташовані так близько, що ширина доступної нам реальності дорівнює товщині одного дев’яностограмового аркуша. Хоча оточує нас ціла Олександрійська бібліотека.
Чоловік підводиться і підходить до вікна, заклеєного газетним папером. Крізь газету пробивається тьмяне світло. Пальці легко торкають пожовклі літери, ведуть по них, ніби по чомусь дуже-дуже крихкому.
— Хіба ви можете бути певні, що завтра дихатимете, пане Білий? — питає чоловік. — Коли ви лягаєте спати, звідки ви знаєте, що наступного ранку прокинетеся? Що ваше серце ганятиме гектолітри крові, що ваші нирки працюватимуть бездоганно? Як ми можемо знати, що завтра не захворіємо на невиліковну хворобу, наприклад рак, пане Білий? Ніяк. І все одно, коли ми лягаємо спати, то думаємо про несплачені рахунки, про відпустку і про те, що треба полити квіти, про маленькі неважливі обов’язки та проблемки. А фундаментальні речі відбуваються за своєю логікою, і ще й в інтересах нас, сплячих тварин. Після того, як я за роки з’ясував, наскільки мої шори вузькі, я не просто переконався — я глибоко увірував у те, що завжди залишається тільки важливе. І наші побажання не враховуються. Ми абсолютно не важливі. Те, що залишиться, залишиться тільки тому, що так визначено законами самої системи, залишиться те, що цю систему живить. Я знаю, що існують незнищенні речі: навіть якщо ви їх кинете в розпечене жерло вулкана чи спробуєте позбутися в якийсь інший спосіб, вони не зникнуть. Проте, пане Білий, я переконаний, що ви про це знаєте чимало. А тепер час вирушати, нас уже нетерпляче чекають.
Білий підводиться весь блідий. Роза, яка зі сказаного не все зрозуміла і не отримала перекладу, дивиться на нього стривожено.
— Що відбувається? — питає Роза.
— Haben Sie keine Angst, Frau Portero, Pater Kirilov wartet auf uns. Ich führe Sie jetzt zu ihm,[31] — каже чоловік і з грюкотом зачиняє велику шафу.
Вони втрьох спускаються вузенькими східцями назад, у темне приміщення перед виходом. Чоловік відсуває кілька картонок і купу іржавого дроту. Вузький прохід. Вони йдуть вниз по недовгому насипу, а тоді тісним тунелем.
— Більшість мариборців зовсім не знає системи підземних тунелів під містом. Цим тунелем можна за кілька хвилин дістатися крипти в соборі. А нам у цей бік.
Білий іде трохи зігнувшись. Його оточують тіні — їх відкидає маленький ліхтарик у руці чоловіка, що ступає попереду. Тунель обкладений цеглою. Де-не-де капає зі стелі, кроки відлунюють. Десь далеко чутно попискування, напевно, миші.
— Ми прибули, — повідомляє чоловік і відсуває важку завісу, яка наприкінці тунелю слугує дверми.
Величеньке темнувате приміщення. Посередині стоїть стіл, на ньому шматки дерева і купа всякої всячини. Настільна лампа, її бліде світло падає на схилену худу постать. Елегантний темний костюм і сорочка з круглим комірцем, зверху накинута тепла ковдра. У кутку гуде обігрівач, повітря тепле.
— Ласкаво просимо. Дякувати Богу, ви прийшли. Я вже хвилювався, що мій товариш не зуміє все зробити. Будь ласка, сідайте. Сідайте ось сюди, біля столу не можна, там забагато усіляких речей, — каже Кирилов. — Мені дуже прикро, що я не можу влаштувати нашу зустріч у саду. Він більше придатний для зав’язування знайомств, ніж це приміщення, але що вдієш.
Кирилов нарешті вмикає світло на стелі. Тепер можна розібрати обкладені цеглою боки кімнати. Жодних вікон. На стінах старі килими, посередині стіл, у кутку диван і два фотелі, в які й сідають гості.
— П’ятсот років тому тут була ювелірна майстерня одного єврея. А сьогодні я тут збавляю дні свого вигнання й одночасно майструю собі, таке маю хобі. Ви вже знаєте, мене у Словенії нема. Офіційно я у Польщі. Мене туди вислали за наказом з Риму. Ватикан сподівається, що таким чином тиск мас-медіа на архієпархію трохи послабиться. Відколи Іванові Павлу II вдалося повалити комунізм, у Римі переконані, що вирішення будь-якої проблеми можна знайти у Польщі. Як наївно! Я з повагою прийняв пропозицію Церкви побути в самоті, але місце для аскези вибрав сам. Якщо я не можу ходити своїм Марибором серед своїх людей, то ходитиму під ними разом із мариборськими щурами. Святий Франциск навернувся у віру, зустрівши прокаженого. Я ж перебуваю в обох ролях — у ролі людини, яка, на думку Церкви, повинна навернутися, і в ролі прокаженого, якого треба гнати від людей.
31
Не хвилюйтеся, пані Портеро, нас чекає отець Кирилов. Зараз я відведу вас до нього (