— Aus Knochen?[32] — Роза нахиляється до Адама — уточнити, чи добре зрозуміла.
— Ви правильно зрозуміли, пані, — каже отець Кирилов. — Знаєте, мені дуже близькі твори мистецтва, які мої брати-капуцини виготовляли з посмертних останків своїх братів. Ви коли-небудь бували в гробниці церковці Санта-Марія-делла-Кончеціоне в Римі? Там весь інтер’єр, цілі зали, від люстри до дверної клямки, — все виготовлене з кісток померлих братів-капуцинів. Звісно, тепер це трактують як щось хворобливе, хоча й релевантне для історії культури. Моя Церква зростала на реліквіях тисячі років. Чому б мені, бодай дуже скромно, не долучитися до процесу? Я аніскілечки не боюся смерті тіла. Тільки смерті духу. І якраз смерть духу загрожує нам тут, у цьому місті, шановна пані Портеро. Це ж Ваше прізвище, хіба ні? Етимологічно воно походить від іспанського дієслова «захищати»? Від латинського portarius? Гм, цікаве запитання.
Отець Кирилов показує на стіл, за яким перед тим сидів.
— Для роботи я використовую кістки тварин. Найчастіше свинячі ноги й інші більші кості; я вибираю їх з огляду на вік тварини, форму та колір кістки. Я виготовив, наприклад, досить гарного Йосипа з ікла вепра, а двох царів — з кінського ребра. Чого б я не віддав за крихітний шматок бивня! Дістати таке тут нелегко. Хоча правил же не існує, можна багато що. Але для фігурки Ісусика я обов’язково беру людську кістку. Будь-що інше буде, на мою думку, оскверненням. Огляньте, наприклад, цю скриньку з мініатюрою Тайної вечері. Ще трохи, і вона буде закінчена. На неї пішло щонайменше кілька сотень годин праці.
— Пане Кирилов, — озивається Білий.
— Отче Кирилов, будь ласка.
— Гаразд, отче Кирилов, чому Ви наказали привести нас сюди? І перш за все, як Ви взагалі дізналися про нас і про те, що ми Вас розшукуємо? Ми ж навіть ні в кого про Вас ще не розпитували, а пан…
— … поет, — м’яко допомагає Кирилов.
— А пан, який пише вірші, вже сидів на лавці, коли ми вперше увійшли у двір архієпархії, — завершує речення Білий.
— Будьмо точними, — усміхається Кирилов. — Пан, який пише вірші, сидів і чекав вас на лавці ще від учорашнього раннього ранку. І, дякувати Богові, ви нарешті прийшли і визволили його з рабства. Чекати на такому морозі — це вам не жарт, він міг заробити запалення легень чи щось гірше.
Білий і Роза Портеро обмінюються поглядами.
— Пане Адаме, я нічого від Вас не приховую. У мене немає нічого, що я міг би втратити. Єдиний мій гріх — те, що я ще ходжу серед живих. Я сподіваюсь, що ця прикра ситуація невдовзі зміниться — завдяки вам. Я ні на кого не тримаю зла, не тримаю образи. Жодної поганої думки не заберу із собою в могилу, пане Білий. Я пробачив усім усе, що треба було пробачити. Моя проблема в тому, що ніхто з моїх братів не в змозі відпустити гріхи мені.
— Ви на щось натякаєте, Кирилов?
— Ох, пане Адаме, ну куди це годиться? Ми ж зібралися не для того, щоб по закутках грати у піжмурки, — для таких ігор у місті живе достатньо щурів. І не тільки в отих рівчаках довкола нас. Більшість із них ходить над нашими головами в гарному вбранні або їздить у дорогих автомобілях.
Кирилов знову підводиться, відкладає убік ковдру і підходить до завіси на протилежній стіні.
— За цими дверима — менша підземна катакомба. Майже ніхто в місті не знає про неї, і це не дивно, адже в Мариборі практично ніхто нічого не знає про минуле свого міста. І всі по-своєму намагаються зробити так, аби про неприємні події минулого знати якомога менше. Та хай там що, наша з Вами позиція, пане Адаме, інша. Минуле нас, так би мовити, переслідує. У наших венах тече не кров, а образи з часів, які іншим ніколи й не снилися. Почувши про те, що трапилося з Дорфлером та Свинком, я зрозумів, що відбувається. Я трохи порозпитував. Нібито від вечора п’ятниці десь щезнув Ласло Фаркаш. Він мав прийти на благодійний бал, але чоловік просто зник. Для державного прокурора незвичайне зникнення може обернутися досить делікатною справою. І «Новий світ» зачинений. Мені все ясно, Адаме. Але зрозумійте і мене правильно. Ви не мій опонент, Ви — мій союзник. Ви з’явилися у найвідповідніший момент. Усе, що сталося в моєму житті, сталося для того, щоб ми зустрілися в цій норі. Все мене вело сюди, у цю точку, але я довго цього не розумів.