— Білий, а ти звідки тут узявся?
— Ґубець! — вигукує Білий і ручкається з фотографом. — А ти відколи у фотографах? Це наша колега, журналістка австрійського державного радіо. Ґубець — журналіст мариборської газети «Вечір». Найкращий журналіст-розслідувач, до речі.
— Дякую за комплімент, Білий, правда, я вже багато років не в журналістиці. Мені в колеса вставили стільки палиць, що одного дня переді мною виріс цілий ліс.
— І чим займаєшся? Як ти став фотографом?
— Я маю своє агентство. Ну, може «агентство» сказано заголосно, швидше це «one man band»[37], але дуже непогано. Інтернет творить чудеса, ти не можеш уявити, чого здатна доcягнути людина, якщо їй дати працювати. Тепер мої фотографії та репортажі купують інші ЗМІ. А ти? Ти щось трохи схуд.
— Це через мариборську воду, — сміється Адам. — І каналізацію.
— О, то ти в курсі, Білий? Ось тут, практично за театром, ми збудуємо найдорожчу й найкращу очисну споруду і приберемо все лайно, в якому потопаємо. Ми відкрутимо крани і змиємо з цього світу всіх корумпованих політиків. Та розказуй, як довго ти будеш у місті, може, підемо на каву, побалакаємо?
— Цього разу я дуже обмежений у часі, — каже Білий, — але ж ми, напевно, побачимося сьогодні увечері після вистави.
— Згода, — каже Ґубець. — Ще одну фотографію на згадку?
Перш ніж Білий устиг відповісти, їх із Розою залила злива спалахів.
— Якщо не побачиш фотки деінде, заходь на мій сайт! — вигукує Ґубець услід Білому.
— Хто це? — питає Роза в Адама.
— Ґубець. Він багато років працював журналістом-розслідувачем. Як ти сама чула, зараз він працює сам на себе. Коли я ще тут жив, ми часто бачилися, хоча він з тих, хто дуже близько до себе не підпускає. Зате він, вочевидь, уміє підібратися до будь-кого. Колись Ґубець був у місті однією із найбільш поінформованих осіб. Я не знаю, де і як він про все дізнавався, але його джерела завжди були надійними. Незабаром серед журналістів за ним закріпилася репутація члена масонської ложі. На відміну від інших працівників, він не погоджувався закидати в ЗМІ жодних напівправд. Ти ж знаєш, як функціонують мас-медіа. Ти щось розповідаєш журналісту, а він у подяку за отриману інформацію мстить замість тебе кому треба. Газети, телебачення, радіо, по суті, стали інструментами репресій. У цій країні все зайшло так далеко, що насправді засоби масової інформації виконують функцію суду. Той, кого в газеті в чомусь запідозрили, автоматично стає винним. Навіть якщо саме обвинувачення шите білими нитками.
— Не дуже добре, що він нас сфотографував, — каже Роза.
— Ні, ні, — заперечно хитає головою Білий. — Хоча, якщо найближчим часом нам не вдасться знайти Воду, буде абсолютно байдуже, потрапимо ми в ЗМІ чи ні. Але, здається, щастя нам таки усміхається — ось він, отам.
Вода оточений натовпом людей. До нього підходить невідомий чоловік, відводить убік. Вода слухає, киває головою. Чоловік іде геть, мер повертається до свого товариства, щось каже, усі сміються, кивають головами.
— Тут його самого ми не зловимо, — каже Роза, — доведеться чекати перерви або закінчення вистави.
— Боюся, що так, — погоджується Білий, розглядаючись довкола.
— Адаме, як гарно, що ти прийшов! А це твоя дама з Австрії? Добрий день, я — Долорес.
Долорес подає Розі руку. Роза привітно киває головою.
— Вибачте, я мушу відлучитися, — каже Роза і зникає.
— Отже, це твоя нова компаньйонка, Білий, — усміхається Долорес так, ніби розкрила страшну таємницю.
— Ми колеги. Я допомагаю їй зробити передачу про Марибор і «Культурну столицю Європи», — пояснює Білий.
— Звісно, звісно, — відказує Долорес. — Я сподіваюся, вистава вам сподобається. У нас тут такий хаос, що я навіть не знаю, чи встигну зайти досередини. Усі чекають Андреаса, а Андреаса нема. Він каже, що прийде, та, на мою думку, його не буде. Дуже вже його образила ситуація, що тут склалася з роботою. Його мама відмовилася брати квитки. Сказала, що відтепер свого сина дивитиметься за межами Марибора. Ти знаєш, котра година?
Долорес виймає телефон, дивиться на дисплей і кладе апарат у кишеню.
— Директорки теж ще нема, хоча вона повинна була прийти вже давно. Це на неї абсолютно не схоже — так запізнюватися. Я їй телефонувала разів із десять, але в неї вимкнений телефон. У театрі ми і хорвати. Справжнісінький хаос, Білий, але ти сам добре все це знаєш.
— Так, знаю, — каже Білий.
— Тобі не бракує театру, отого театрального драйву? — запитує Долорес.
— Аніскілечки, — відказує Білий і роззирається. — В якийсь момент я, як то буває в житті, зробив поворот і почав дивитися на життя як на комплексний театр. А з іншого боку — читати театр як надмірно спрощене життя.