У залі стримані оплески, приглушене світло, починається вистава. Білий і Роза стежать за Водою, який тисне руку президентові й міністерці культури, сідаючи поруч на вільне місце у першому ряду.
Оформлення сцени мінімалістичне, на ній приблизно 15 акторів, усі нерухомі. Першим говорить слуга:
Чи ви розумієте, що світ назавжди змінився? Mмм? Так? Ні? Я хочу сказати, що прості ідеї завжди мають довготривалі наслідки. Всі мої думки рухаються в одному напрямку: коли, щоб захопити владу, об’єднуються злі люди, то це обов’язково мають робити і чесні. Все це дуже просто. Ах, війна ще не почалася, а коли немає війни, то нема й миру.
— Скільки триває вистава? — питає Роза.
— Майже три години, з двома антрактами, — шепоче Білий.
— Ти знаєш текст?
— Я дуже добре знаю роман. Я не знаю цієї переробки, але кілька років тому теж написав сценарій. Його ніколи не ставили, — продовжує Білий. За мить чоловік знову нахиляється до Рози і шепоче: «І ніколи не поставлять».
На сцені графиня Ростова з циліндром на голові:
Я вірю тільки в Бога і нашого дорогого царя (цілує імператора Олександра). Миколо, Ви врятуєте Європу від цього вбивці та грабіжника. Наташо! Це може звести з розуму. C’est à en devenir folle. On dirait, que le monde entier a perdu la tête.[39] Як можна далі терпіти цю особу, яка загрожує всім і кожному. Миколо! Наташо!
— Залишайся тут, — шепоче Білий.
— Куди ти? — запитує Роза.
— Вода. Бачиш, він виходить із зали, я за ним. Нікуди звідси не йди.
Білого на мить засліплює світло в коридорі. Порожні сходи, сірий поморський мармур, модернізм, великі кришталеві люстри.
Білий спускається на перший поверх, чує голос із гардероба.
— Вже йдете, пане мер?
— Ох, дівчатка, добре вам, розважаєтеся в театрі весь день, а хтось у цій країні мусить працювати. Подай-но мені пальто, я тільки візьму цигарки і вже віддаю назад. Ось так.
Білий бачить, як Вода розмовляє з однією із гардеробниць.
— Чим ви, дівчатка, займаєтесь, коли не працюєте, тобто коли ви не в театрі?
Гардеробниці хихочуть.
Вода кладе цигарки в кишеню піджака і повертає до чоловічої вбиральні. Білий іде за ним, стає поруч, біля сусіднього пісуару.
— Нудна вистава? — каже Білий.
— Та шо я знаю, я по театрах не спеціаліст, — каже Вода, двічі глибоко затягуючись димом, гасить цигарку в пісуарі, застібає блискавку.
Білий ступає за Водою до умивальника.
— Пане мер, можна дещо у Вас запитати? Люди кажуть, що Ви пристрасний мисливець.
Вода перериває його строгим поглядом: «Ти шо, журналіст?»
— Ні, ні, я теж часом трохи полюю, тож хотів просто порадитися з Вами, бо ж у Вас досвід.
— На кого полюєш?
— Ну, я тільки починаю… — каже Білий, витягуючи з кишені ручку.
— Мисливство — це найперше турбота про тварин, це головне, а вже тоді відстріл. Я лише тамтої зими завіз для косуль більше, як двадцять причепів сіна й кукурудзи. Ти в якому мисливському клубі?
Білий зупиняється.
— А знаєш, шо я думаю? Я думаю, ти ніякий не мисливець, а журналіст, який зібрався мене надурити, — навісніє Вода. — Шо там у тебе в руках, покажи!
— Ручка, — каже Білий, піднімає її в повітря.
— Точно мікрофон. Дай сюди, придурок, — каже Вода й кидається на Білого. Обидва падають на підлогу. Вода обшукує кишені Білого й витягує візитки австрійського державного радіо.
— І шо то? Шо то таке, ти, дебіл? Переслідуєш мене? Мене? Та в тебе на лобі написано, що ти ніколи не держав у руках рушницю! Я покажу тобі, шо таке мисливець. Зараз я тобі покажу!
Вода тягне Білого підлогою до раковини унітазу. Білий опирається, але Вода міцно тримає його за шию.
— Знаєш, як ми в Югославській армії тренувалися на підводних човнах? Зара побачиш.
Вода заштовхує голову Білого глибоко в унітаз, тупий удар, з носа Білого тече кров. Вода спускає воду, чекає, поки бачок наповниться, тоді знову спускає воду.
— Американські морпіхи називають це «симуляція утоплення», — каже задоволено Вода.
Білий починає ковтати воду, вона заливає його разом із кров’ю. Вода тримає міцно, Адам не може вивільнитися.
— Такі пацюки-журналюги, як ти, заслуговують на це. Мисливець! Ото вигадав! Ти знаєш, шо ви, журналісти, мені зробили? Ви знищили мою сім’ю. Куди б я не йшов, ви вічно ходите за мною. Вранці біля хати мене ждуть пташині кормушки з камерами. А вже у дванадцять дня я появляюся у свіжих новинах на телебаченні. Зарази такі!
Білого знову заливає вода, вривається йому в легені. Ось, ось, мимо. Ця думка тне Білого, мов кинджал, розрізає його на дві частини.