П’ЄР:
Ви можете вийти… трохи погуляти…
ЕЛЕН:
Ти йди… Я не можу… Я недобре почуваюся.
П’ЄР:
Ви не… вагітні?
ЕЛЕН:
Я? Вагітна? Я й не думаю народжувати дітей. Що тобі таке спало на гадку?
П’ЄР:
Вибачте…
Роза читає англійські субтитри і стежить за подіями на сцені. Все, що там відбувається, відбувається для того, щоб вона змогла перебирати свої думки. Усі події в її житті сталися тільки для того, щоб вона опинилася тут, на цій виставі. Спектакль та її життя — два дзеркала, розміщені навпроти, вона і тут, і там; там — подвійне дно. Згори — невловима поверхня води, а під нею — тверде дно її життя. Актори ходять по поверхні, говорять наперед написаний і завчений текст; Елен, зіпсута донька князя Василія Курагіна, якраз спокушає П’єра Безухова, полюючи на його спадщину. Спадок Рози — пам’ять, яку неможливо стерти. З її глибин виринає дорога. Роза береться за кермо. Лівою і правою рукою, в неї їх поки що дві. Пальці ледь ворушаться. Перстень ударяється об кермо. Нігті покриті лаком. Голоси. Поруч із нею сидить сестра. Кажуть, що вони схожі як дві краплі води, але Роза вважає інакше. Позаду двоє дітей, які від нудьги б’ють ногами в передні сидіння. Бланка дратується. Дівчатка заважають їй розмовляти телефоном. Атмосфера напружена, нервова. Роза відриває погляд від своїх рук, дивиться повз Бланку на дівчаток, los ojos de mi vida,[41] набирає повітря, щоб сказати іспанською, вона завжди говорить іспанською, коли поруч Бланка, por favor, niñas,[42] перестаньте, дайте спокій тітці Бланці, o no vamos a irnos a ningún lado[43]…
П’ЄР:
Розлучімося.
ЕЛЕН:
Перепрошую?
П’ЄР:
Давай розлучимося.
ЕЛЕН:
Ох, яка жахлива кара, знайшли, чим мене налякати… ми розлучимося, так, але ви мусите забезпечити мене матеріально, так, як належить. З великою радістю.
П’ЄР:
Я вб’ю тебе.
ЕЛЕН:
Ну, от прошу… уже й убивати почав.
П’ЄР:
Геть! Я тебе вб’ю! Геть!
СЛУГА:
Геть! Я тебе вб’ю! Геть!
Виходить князь Курагін.
КНЯЗЬ ВАСИЛІЙ:
Елен! Елен! Мій любий друже, мій любий друже… Ви наче діти. Ти гніваєшся на мене… Елен!… вона гнівається на тебе, але ви не можете жити одне без одного. Нещасна жінка страждає і чекає, коли ти покличеш її назад… Ти скажи, і я їй передам, усе знову буде так, як раніше…
Хіба мої вчинки не є спробою їх повернути? Щоб усе стало як раніше? Хоча б на мить? І хіба така спроба не приречена на невдачу вже заздалегідь? Бо наші таємні, приховані, але цілком певні знання про себе завжди зазнають поразки?
Роза підносить до очей праву руку, затягнену в рукавичку. Грубий механізм повільно рухає суглоби пальців, ніби уві сні. За її пальцями П’єр і Елен.
СЛУГА:
Геть! Я тебе вб’ю! Геть!
Цієї миті поруч сідає Білий.
— Хлопець на рецепції готелю дивився на мене трохи дивно. Не думаю, що, крім нього, мене ще хтось помітив. У готелі я поґуґлив про нашого Махера і знаю, як він виглядає. Це, мабуть, одна з найбагатших і найвпливовіших персон у місті. Він володіє понад десятьма фірмами, більшість яких займається будівництвом, але є й інвестиційні підприємства, страхові компанії. Одна з них — спонсор нинішньої вистави. Якщо удача хоч трохи нам усміхається, наш пан Махер десь тут, серед глядачів. Розо, що з тобою? З тобою все гаразд?
Роза стискає кулаки і, збліднувши, відкидається в кріслі.
На сцені Ліза, дружина Андрія Болконського, і Марія, його сестра. Ліза народжує.
ЛІЗА:
Маріє… мені здається… мені здається, почалося…
почалося…
МАРІЯ:
Ляж, Лізо…
ЛІЗА:
Ні, ні…
МАРІЯ:
Я покличу… Я пошлю за лікарем, не хвилюйтеся,
все буде добре.
Старий і безсердечний князь Микола Болконський виїздить на інвалідному візку. Проїжджає повз Лізу до краю сцени.
МАРІЯ:
Батьку…
МИКОЛА БОЛКОНСЬКИЙ:
Маріє, що відбувається?
МАРІЯ:
Нічого, батьку… почалися перейми.
МИКОЛА БОЛКОНСЬКИЙ:
Добре.