— Проблема не в інтелігенції, — докидає Махер, — інтелігенції тут і так нема. Проблема не в людях з освітою, з ними здебільшого можна домовитися. Проблема навіть не в отих кількох робітниках на фабриках, які ще лишилися, бо в них все одно немає часу ні на що, крім роботи. Проблема в тому, що нема порядку. У нас кожен вважає, що все знає і знає краще за інших, які так само знають усе.
— До того ж ми всі — родина, — каже офіціант.
— Так, у цьому місті забагато родичів. Замало мешканців і забагато родичів, — каже Махер, відпиваючи трохи віскі. — Люди все ще вірять, що родич витягне їх із будь-якого лайна. Що їм не допоможе суд, не допоможе робота, не допоможуть знання. Їм допоможе родич.
Офіціант регоче:
— Але ми дуже добре знаємо, що не допоможе.
Махер киває головою і показує на порожню склянку.
— Не допоможе, до того ж, ми знаємо, що якраз родич першим приставить дуло до лоба, продасть тебе дияволу вдвічі дешевше, ніж усі інші. Нам бракує елементарного порядку. Ми — найвідсталіша провінція, забита нижньоавстрійська Зімбабве.
— Отож, Майстер помилився, — каже Білий сам до себе.
— Який Майстер? Ви маєте на увазі адвоката?
Білий заперечно хитає головою.
— Генерал Майстер.
— А, Ви маєте на увазі генерала Майстера, визволителя, який відібрав у австрійців Марибор? — питає Махер. — Звісно, він — страшний злочинець. Якби не він, ми б тут зараз говорили по-німецьки, сплачували менші податки і мали вищі зарплати. І всюди був би порядок. А так порядку нема. Навіть чесно працювати тут ризиковано для життя. Кажу з власного досвіду. Справді, у такі часи керувати фірмою нелегко.
Махер платить і встає.
Роза і Білий залишаються ще на кілька хвилин. Тоді розраховуються і виходять за Махером. Він стоїть перед входом до театру і курить.
Повз театр проходять дві дівчини, одна одягнена в костюм рака, інша через рот великої картонної риби демонструє обличчя, помальоване синім кольором.
— Риба і рак, бракує тільки спрута, — каже Махер. Чоловік затягується цигаркою, дивиться на Адама. — Тому ви стежите за мною, так?
Махер пропонує цигарки. Білий заперечно хитає головою. Роза бере одну, Махер припалює. Дивиться в небо.
— Жодної зірки над нами. Це наше мариборське небо. Завтра Попільна середа. Я не віруючий, та все ж. Є час їсти і час постити. Людина не може все життя просто жерти. Так само, як не може все життя утікати. У своєму житті я не раз утікав. Можливо, ми не можемо вибирати свою долю, те, де і як ми народимося, коли і як помремо. Але поки ми живі, можемо ухвалювати рішення. Ми можемо втікати, а можемо перестати втікати. І в цьому єдина наша свобода.
— Звідки Ви знаєте, що нас цікавить восьминіг? — запитує Білий.
— Це написано в тебе на лобі, — відповідає Махер і викидає цигарку в снігову кашу.
На Адамовому лобі Роза бачить слід щупальця восьминога, він поволі закручується, а потім ховається під волосся.
— Що вам потрібно? — питає Махер.
— Нам цікаво, що Ви думаєте про відпущення гріхів, звільнення душ, — каже Білий.
— Звільнення? Це легко. Я навіть беруся стверджувати, що немає ліпшого експерта з питань звільнення, ніж я. Я б міг захистити дисертацію на тему звільнення. Я не знаю, чи вам відомо, що я побив усі словенські рекорди зі звільнення. За один день я звільнив 7892 робітників. З підприємства, яке не було на межі банкрутства. Упродовж місяця я звільнив понад 12 тисяч працівників, але ТАМ[44] продовжував існувати. Це було після проголошення незалежності Словенії та початку війни в Боснії. За ніч ми втратили ринок збуту автобусів. А цех, що виробляв зброю, працював бездоганно. Отож декількох робітників, які працювали на автобусному заводі, я перевів на виробництво автоматів, але інших мусив звільнити. Це було нелегко. Профспілка на мене тиснула. Я звільнив кілька перших сотень робітників — і на дворі заводу вже почався бунт. Коли я повернувся ввечері додому, біля дверей лежав щур, пронизаний шампуром для шашликів. На тілі тваринки була записка «ТОБІ КІНЕЦЬ». На щастя, у мене не було ні дружини, ні дитини, інакше до мене дотягнулися б через них. Далі я звільнив наступних 1500 працівників, і знав, що додому мені зась. Я ночував у готелях, та мене і там вистежили. Зрештою, я перебув ніч в одному з недокомплектованих автобусів, що стояли на зупинених стрічках на виробництві. Це було найбезпечніше місце. Завод охороняли. І мене охороняли. На вулиці в мене міг вистрелити хтось зі звільнених робітників. Усі мали зброю — ми ж її виготовляли! Мене міг застрелити один із несуджених нових власників — з тих, хто намагався привласнити завод. Або хтось із закордонних спецслужб. А після того, як я за один день звільнив 7 892 працівників, то знав, що мушу зникнути. Бізнес тоді вели «в портфелях». Валютою був не долар, і не німецька марка, не мільйон чи сто тисяч — платіжною одиницею був портфель. Такий чорний, з яким подорожують комівояжери, ну, ви знаєте. Портфель я отримав уже в день призначення на посаду директора TAMу. Портфель і новий паспорт. І коли за місяць я звільнив 12 тисяч осіб, мені дали ще один такий портфель і ще один паспорт. Два портфелі й два паспорти плюс мій справжній, тобто я мав три паспорти.