— Пожежний тут.
Білий і Роза Портеро повертаються. Ліворуч висять єгипетські маски, стоять римські стовпи, валяється розбита неонова вивіска «БАР», великі арки з кольоровими лампочками, поворотні коліщата.
— Сюди, — скеровує Білий.
Адам озирається у напівтемряві, але Рози не бачить. Він повертається назад, у тінь куліс.
— Розо, Розо, де ти?
Хлипання. Жінка сидить на підлозі. З правого черевика стримить шматок деревини.
— Чорт, — стогне Роза.
Білий оглядає її ногу.
— Ти наступила на цвях, він заліз у ногу збоку. Я витягну його. Готова?
Роза дивиться на Білого заплаканими очима й киває. Міцно стискає зуби. Приглушений зойк.
Білий витягує з її ноги скалку з цвяхом.
— У тебе кров, треба перев’язати рану, — каже чоловік.
— Ні, Адаме, залиш мене тут.
— Не може бути й мови. Розо, раз ми вже врятувалися, врятуємось і тепер, побачиш. Треба сподіватися на щастя.
Роза болісно посміхається. Пробує підвестися, але їй це не вдається. Білий підтримує жінку. Вона намагається стрибати поруч із ним на одній нозі. Білий бере її на руки й несе. Нагорі чути кроки багатьох людей, близько.
— Ми мусимо негайно заховатися.
Білий кладе Розу за макетом сфінкса.
— Зачекай тут, Розо. Я обіцяю, що повернуся і ми разом вийдемо звідси.
Роза киває, стискає Адамові руку, цілує її. Чоловік дивиться їй у вічі, жінка глибоким поглядом — у вічі йому. Мільйони років, короткий момент — яка різниця, коли і де ми знову зустрінемося? Білий мовчки киває і зникає. Тієї ж миті в приміщенні засвічуються всі лампи. Роза бачить на стелі відбиток величезного спрута. Їй увижається? Хіба це не відображення перуки, що висить біля настінного бра?
Двері відчиняються. Білий в останню секунду встигає пірнути за велике дзеркало. У приміщення заходять три поліцейські та Ґрос. Вони розділяються і прочісують кімнату. Білий міцно стискає дзеркало, готовий ударити ним того, що наближається до нього. Тієї ж миті з іншого боку приміщення долинає глибокий різкий голос:
Blanca tortuga, luna dormida,
¡Qué lentamente caminas![46]
Це голос Рози. Поліцейські біжать. Адам, скориставшись цим, кидається до виходу і збігає сходами. Один з поліцейських помічає його, вигуки: «Стій!», метушня. Білий озирається, та не бачить ані Рози, ані переслідувачів — лише сходи, що ведуть назовні з величезної гробниці.
Йому це привиджується? Це дуже давній спогад? Які події сходяться в одній точці в момент між життям і смертю — десь далеко, по той бік часу?
— Пані Портеро, — каже Ґрос, піднімаючи Розу з підлоги, — побачимо, як ви співатимете там, куди ми Вас зараз відведемо.
Роза поправляє розтріпане волосся. Поліцейські одягають на неї кайданки. Вона пробує стати на поранену ногу, але не може. Тому з неї їх знімають і допомагають дійти до виходу.
— А Ваш друг Білий? Нічого не знаєте? Не хочете знати? — питає Ґрос. — Не хвилюйтеся, ми його знайдемо, він не зможе втекти, театр оточено.
Роза мовчки стрибає на лівій нозі. Над нею хитаються линви, довгі сталеві троси, які піднімають сценічну завісу. Порожня велика зала. Повністю освітлена. Кілька поліцейських, що оглядають ряди сидінь, нагадують зуби гігантської потвори, яка розтулила свої щелепи.
— Зачекайте тут, — каже писклявим голосом Ґрос.
Він відходить убік і розмовляє з поліцейським. Тоді ж у велику залу залітає голуб. Поліцейські на мить підводять голови й продовжують шукати втікача. Роза уважно оглядається довкола: чи нема якого знака від Білого. Нога заніміла від болю. Роза відриває підошву від підлоги. На дошках сцени — світло-червоний слід крові. Жінка кілька секунд його розглядає. Вона бачить якийсь малюнок у лініях, що перетинаються.
Скринька отця Кирилова? Хто тринадцятий член «Великого Орка»? Кого нема в яслах? Хто не позначений предметом, який би вказував на походження, прикмети, характер? Хто відсутній і присутній водночас?
— Пані Портеро, знову Вас бачу! Усміхніться, будь ласка, — перериває її роздуми голос Ґубеця. Маленький кишеньковий фотоапарат клацає двічі, тричі.
Ґубець вивчає фотографії, сумно хитає головою.
— Звісно, «Кеноном» я зробив би кращі знімки, але й цього буде достатньо. Ви розбили мою улюблену камеру, місіс Портеро, так само, як хотіли б знищити «Великого Орка». Нічого у вас не вийшло. Ще на Балатоні їм слід було принести Вас у жертву. Та нічого. Завтра «Великий Орк» буде сильнішим, аніж будь-коли раніше. А камеру не беріть до серця, у мене ще кілька таких знайдеться, — насміхається Ґубець. — О, пане майбутній інспекторе Ґросе, будь ласка, підходьте: я зроблю фото, яке облетить усі газети цієї країни. Нехай світ побачить, хто зумів упіймати втікачку — убивцю й отруйницю.