Ґрос відмахується рукою.
— Що ти тут робиш, Ґубець? Триває слідство, тебе взагалі тут не повинно бути.
— Ох, ну ти ж знаєш, яке наше місто: люди між собою знаються, вони розуміють, що ти — герой. Ви завершуєте розслідування справи і незабаром спіймаєте другого вбивцю. Підійди, будь ласка, хіба люди не заслуговують побачити не тільки убивцю, а й героя дня?
— Добре, але я стану отут, позаду, — тихо каже Ґрос писклявим голосом.
— Мудро, дуже мудро, — сміється Ґубець, — дуже мудро.
— Пані Портеро, будь ласка, не посміхайтеся, — регоче Ґубець, нахиляючись, щоб сфотографувати Розу зблизька і Ґроса на задньому плані.
Спалах. Вогонь розтинає тіло Рози. Роза бачить, як розлітаються уламки металу з автомобіля, застиглі погляди своїх близнючок, скалки скла летять у повітря, її розвертає і перекидає. Момент, який забере в неї життя. Смерть і нове призначення. Людина думає, що вона — господар своєї долі, але… Стара жінка обходить стіл, на якому сидить маленька дівчинка, незрозуміле бурмотіння, бабуся двома пучками по черзі гасить полум’я свічок. Темрява. Погнуті металеві листи, предмети летять у просторі, зблискує час. Тоді і тепер. У світлі спалаху пурхає голуб. Мирно, склавши крила, він спускається, сідає між Ґубецем й Розою. Ґубець нахиляється, він чекає, поки Ґрос підійде до інших поліцейських.
Мов поранений звір кидається Роза Портеро на Ґубеця. Металеві пальці правої руки хапають його за шию. На мить зовсім близько вона бачить його здивований, переляканий погляд. Хто чий кат? Які ролі, які долі, які механізми спрацьовують за частку секунди? Залізні пальці Рози стискаються на горлі, ніби кліщі. Очі Ґубеця закочуються, погляд меркне.
Поліцейські відтягують Розу від Ґубеця занадто пізно. Ґубець лежить нерухомо, язик наполовину вивалився, очі розчахнуті, голова хитається, ніби маятник у годиннику, який зупинився.
— Вона зламала йому шию, зламала йому шию! — занепокоєно вигукує поліцейський.
Ґрос пищить: «Вдягніть на неї кайданки, заберіть її! Ти за це дорого заплатиш, паскудо, дорого заплатиш!»
Поліцейські вдягають на Розу Портеро кайданки, волочать її вбік. За нею тягнеться смуга — кривавий підпис.
— Геть, геть, заберіть її звідси! — кричить Ґрос.
Роза бачить, як він люто вдаряє ногою голуба, що сидить на тілі Ґубеця. Голуб злітає і знову сідає там само.
— Ні фіга собі, яка рука, бачив? — каже один із двох поліцейських, які виводять Розу.
— Дівчинко, якщо будеш так поводитися з людьми, погано закінчиш, — кидає інший.
— Як і її друг. Цікаво, як вона бере член?
— Та з нього б нічого не лишилося, — регоче перший поліцейський. — Ти зробила велику дурницю, коли перед усіма вбила головного репортера міста. Тобі цього ніхто не простить.
— Хіба сама собі, — каже другий.
Навпроти театру стоїть поліцейська машина, в яку вони заштовхують Розу; жінка вдаряється головою об кузов автомобіля.
Вона відчуває, як кров повільно заливає обличчя, а не тільки ногу у взутті. Якась тварина в ній усередині робить її сильнішою і рішучішою. Роза торкається рубця за вухом. Звідти сочиться слиз, схожий на молоко.
— Не переживай, до весілля заживе, — кидає поліцейський.
Обоє регочуть. Двигун автомобіля починає гудіти.
— А в тебе, мала, буде купа часу, щоб загоїти всі рани, — докидає інший.
Знову сміх.
Поліцейська машина об’їжджає театр, зупиняється на світлофорі. Закаляна ніч. Болото зі снігом, усюди бруд. Поліцейські автомобілі з поворотними фарами. За сигнальною стрічкою стоїть жменька цікавих. Роза розглядає червону пляму на своєму взутті. Воно мокре і геть втратило форму. Потім жінка роздивляється слизьку білувату пляму на лівій рукавичці, якою вона торкалася рани за вухом. І врешті — темну пляму на правій рукавичці. Це кров Ґроса. Раптом її мозок обпікає здогад.
— Bilyi, du bist der Dreizehnte,[47] — шепоче Роза до себе.
— Що ти кажеш? — запитує один з поліцейських.
— Але ж як ти зможеш відпустити самому собі? — бурмоче Роза і заплющує очі.
Раптом земля починає трястися.
— Землетрус! Землетрус! — кричить поліцейський.
Зриваються дахи, сиплеться штукатурка. Од вібрацій асфальт перед автомобілем йде тріщинами, ліхтарі хитаються, скло у вікнах навколишніх будинків тріскає. За поліцейською машиною чутно гуркіт. Поліцейські і Роза Портеро озираються й бачать, як з будівлі театру падають цеглини, загораються флуоресцентні сині вогні. Дим, шматки штукатурки летять на всі боки. Через кілька секунд будівля мариборського театру перетворюється на космічний корабель, схожий на голову гігантського восьминога, і з гуркотом здіймається у повітря. За кораблем тягнуться величезні, миготливі щупальця. Наступної миті гуркіт затихає, а корабель зникає в чорному небі.