— І все ж таки весна хороша пора, — казав я в один із таких вечорів своєму другові Саші Колоскову, початкуючому письменникові.
— Весна жахлива, — заперечував він, — кожна калюжка, кожний сантиметр асфальту кишить мікробами, мені здається, я бачу їх без мікроскопа.
Він забіг до мене на хвилину й узнав, що Алька хворий. В квартирі було незвично тихо, тому що й Алька, і його мати на час хвороби перебралися до бабусі, яка доглядала ва обома.
— Це небезпечно? — спитав Колосков.
— Лікар каже — запалення, проте незагрозливе. Так… Алька просив принести книжечку. Почитати. Та я не зміг її знайти.
— Що за книжка?
— Йому читала мати. Дуже давно. Він уже не пам’ятає.
— Ні заголовка, ні автора?.. Про що книжка?
Я задумався. Дружина розповідала мені, що ночами Алька марив книжкою про маленьких чоловічків. Здається, вона навіть вгадувала окремі сторінки, але то було надто мало для того, щоб розшукати книжку. Вона питала Альку: «Може, то книжка про ліліпутів»? — «Ні, про ліліпутів я знаю». — «Про Дюймовочку? Про Карлсона?» — «Ні».
— Ця книжка про маленьких людей, — сказав я, — але не казка. Казки він гнав краще від нас… Це не Ларрі, не Брагін. Наскільки я розумію, чоловічки живуть лише добу: вранці вони народжуються, вранці ж помирають. Із піщинок побудовані їхні будинки. Залізо, яке вони виплавляють, у багато разів міцніше від нашого. Скло твердіше від алмазу. Що ще? Ага, ось вони полюють на квіткових мух, метеликів, ос, ва це бджоли дають їм мед. Вони хоробрі мисливці, хоч ростом не більші звичайної шпильки.
Ми курили біля темного вікна, від якого пахло холодним склом. Настала пора, коли зірки опускались ближче до Землі.
— Та головне ось у чім, — продовжував я. — Можливо, ти вже чув про те, як ми зловили жука? Ні? Так ось… — І я розповів йому про історію з жуком, про якого, за Альчиними словами, теж написано в книжці.
— Річ у тім, — сказав я, — що дійсність змішалася з вигадкою. Він сам щиро вірить у те, про що розповідає. Справді, ми зловили дивного жука. Випадок незвичний. Та Алька впевнений, що жуки допомагають маленьким людям. Вони буцімто живуть на якійсь планеті дуже далеко від Землі. І чоловічки не змогли самі прилетіти до нас у гості — дорога дуже далека. Але жуки чимось схожі на роботів; своєю появою вони, в усякому разі, зобов’язані маленьким людям, і живуть вони довго. Чи ж можна уявити кращих дослідників і водночас зберігачів гнань? І Алька так звик до цієї думки, що, вдається, навіть вночі розмовляє з ним… з жуком. Ні, я не чув, але Алька казав мені, що в нього дуже тихий голос і тільки він один може його розуміти. Так-то… Це, бачиться, тому, що Альці ж треба знати найпростіші речі. Ну, скажімо, живі жуки чи ні, існують чоловічки чи ні, і чи далеко їхня планета. І на ці питання він нібито йому відповів… залишаючись невидимим. Але останнім часом жук став з’являтися все рідше, і Алька, як би це правильніше сказати… боїться втратити його, чи що. Він впевнений, що в книжці про все це написано, і хоче перечитати її, зрозуміти. І ще він жде літа — в той же день, сьомого серпня, жук обіцяв прилетіти до струмка.
… Через кілька днів Алька гортав книжку з малюнками, У ній розповідалось і про полювання на мурахів, і про водяні краплі завбільшки з вікно, і про різні небувалі трави, і про все, що він звик вважати за чисту правду.
— Як тобі вдалося сфабрикувати оце? — того ж дня спитав я Колоскова.
— Видавництво допомогло. Альчину книжку, як ти й сам здогадуєшся, ніхто не міг згадати, тому що скоріш усього її просто не існує. Довелося написати заново. Знайомий набірник, друг-редактор, два-три вечори самому довелося побути за підручного в друкарні — і ось результат: книжка в одному екземплярі, унікальна річ. Книжка для Альки. Зверни увагу на він’єтки: вони виконані тушшю від руки.
— Але Алька впізнав книжку? Як це пояснити?
— Ти сам переказав зміст з його слів! — здивувався Колосков. — А істина, художня правда — вопа ж єдина. Навіть у фантастичному творі.
— Ну, ну… допустимо, ти дещо перебільшуєш, — почав я суперечку, в якій, проте, ми обоє невдовзі заплуталися.
… Теплого літнього вечора ми знову зустрілися. Алька пив чай, затим почав пустувати, виклав варення із банки в блюдце, налив туди чаю, розколотив суміш ложкою і перекинув на себе. Я відіслав його в іншу кімнату і довго сперечався з Колосковим про Рспіпа і Кондинського. У наших поглядах не було, як кажуть, жодної точки дотикання, хоча й ділити нібито не було чого: він — письменник, я — художник. Ми колись і зійшлися близько через невдалу спільну роботу, що стала першою причиною безкінечних дружніх суперечок. І кожен з нас вирішив для себе: дружба — так, але співробітництво — за які гріхи? Адже істини, що народжуються в суперечках, обходяться дуже дорого.