Оскільки притягання тут майже вдвічі переважало земне, довелося вмикати генератор поля: він вивільнив тіло з-під преса сили тяжіння…
У цю хвилину Гнат оглянувся і, вражений, завмер на місці. Позаду лежала та ж сама рівнина, але стіни вже не було… Поруч виросла чиясь постать і озвалася голосом Богданова:
— Наступного разу за такі фокуси каратиму!
За Микитою з’явився Томах і сказав:
— Що, не дуже тут затишно, хлопці.
Богданов ступив два кроки вперед.
— Ага. А я був уже засумнівався… — Він показав на тонке світне кільце. — Це вихід. Тепер порядок…
Рівнина тяглася за обрій, моторошно пустельна, випалена, засипана чи то попелом, чи сажею, і лиш поодинокі білі брили, схожі на айсберги, відбивали своїми гранями холодне світло зірок.
— Усе як на Шемалі, — буркнув Гнат.
— Все, та не все, — заперечив Богданов. — Кольорова гама тут не та. Враження таке, ніби хтось загасив пекло…
— Ой чи загасив? Температура грунту плюс двісті сорок за Цельсієм.
— Тоді оті брили не лід і не сніг.
Помовчали.
— Не подобається мені тут! — сказав стурбовано Томах. — Не знаю чому, але не подобається.
Гната теж охопило гнітюче передчуття тривоги.
І тут справді-таки щось сталося. Гнат не збагнув одразу, що просто припинилося двигтіння грунту і вщух глухий рокіт — єдиний звук о цій чи то нічній, чи то денній порі на планеті.
— Не забудьте про зйомку, — попередив Богданов, поправляючи об’єктив відеокамери, вмонтованої в скафандр. — І запам’ятайте оте кільце… На випадок… ускладнень.
— Гадаєш, доведеться тікати?
— Хтозна. Давайте пройдемося трохи, до найближчого айсберга, чи що, і повернемося.
Вони рушили до брили завбільшки з шестиповерховий будинок. Та не встигли зробити й сотні кроків, як зненацька з-за обрію зметнулася дугою довга іскра і спалахнула в небі сліпучим голубим факелом. Усі предмети на рівнині виступили чітко й рельєфно, кинувши від себе вугільно-чорні тіні. Лише загадкові масиви так і лишилися невиразно бовваніти, неначе застиглі клуби диму.
З-за горизонту вихопилася ще одна іскра, потім ще. І тієї ж миті з димоподібних мас вихлюпнулися ручаї рідкого полум’я і, звиваючись, стрімко попливли до білих айсбергів.
По нервах людей ніби щось ударило — сильно, боляче.
Ручаї досягли брил, і ті раптом заворушилися, почали тріскатись, огортатися білою парою.
— Ходімо назад, — скомандував Богданов. — Інакше ризикуємо стати мішенями.
Мовби у відповідь на його слова із густої пітьми, окантованої далеким фіолетовим світінням небосхилу, вихопився сріблястий струмок і побіг до рятувальників.
— Не зупинятися, — наказав Богданов. — Мерщій на пагорб!
Троє вмить опинилися біля виходу — червоне кільце справно вказало дорогу до тамбура.
Богданов терпляче дочекався, поки струмок перетне ті кількасот метрів від своєї хмароподібної оселі до людей, ввімкнув прожектор. Яскравий’ клин світла впав на струмок, і той різко уповільнив свій плин. Микита вимкнув прожектор, трохи зачекав і знову ввімкнув.
Струмок наче сахнувся назад і зненацька спалахнув по-справжньому! Все навколо осяялось мерехтливим світлом. У бурому диму пролунали два глухих удари, заколивався грунт, і люди побачили, як з пітьми на них спочатку повільно, потім дедалі швидше покотився безформний вал. Біль у голові посилився, по нервах ніби стьобнули батогом!
— Микито! — крикнув Томах, але Богданов не став очікувати нових сюрпризів і метнувся назад.
Усі побігли за ним. Перевели дух лише на матово-чорній поверхні колодязя, в центрі якого затишно світилась габаритними вогнями башта модуля.
— Тиша і спокій. — відсапавшись, сказав Томах.
У рубці роздяглися, мовчки поїли, пильно поглядаючи один на одного.
— Що далі? — спитав нарешті Богданов за звичкою скоріше сам себе, аніж інших. — Ми надто мало побачили…
— Що правда, то правда, — погодився Томах. — І щось зрозуміти з отого побаченого важко.
— Треба знову йти, — озвався Лихолєтов, хоч було видно, що нікуди йти йому не хочеться.
— Доведеться, — кивнув Богданов.
— Тільки тепер напрямок вибиратиму я, — рубонув долонею повітря Станіслав.
Вони знову надягнули важкі балахони, загодя промацавши ефір у радіодіапазоні антенами модуля. Але в ефірі було порожньо й тихо, динаміки лиш кволо потріскували— нечисленні іони проривалися крізь товщу атмосфери.
— Я пропоную сюди… — Томах став біля темно-зеленої стіни.
Богданов не заперечував, і рятувальники майже одночасно ступили в малахітову перегородку, що відділяла тамбур від квадрата. Вони вже розпізнали особливості калейдоскопічної планети: кожен квадрат її мозаїки, очевидно, являв собою обмежений силовими завісами район з різко відмінними від сусідніх життєвими умовами. Люди опинилися в улоговині, всіяній чорними кулями з шипами. Посередині улоговини виднілося чи то озеро, чи то болото: важка, схожа на ртуть рідина по краях була затягнена іржаво-зеленою плівкою.
Чверть години поверхня озера була спокійною, а потім раптом з нього почали виповзати якісь дивовижні гігантські черв’яки, кожен завдовжки з десяток метрів. Судячи з напрямку їхнього руху, наміри цих огидливих створінь були видимо агресивними, і Микита подав рятувальникам знак повертатися. Знайоме яскраво-червоне кільце виходу так само правило людям за орієнтир, і незабаром вони вже стояли на чорній підлозі колодязя, обляпані в зелену твань з голови до ніг.
— Усім митися, — розпорядився Богданов. — Потім ще раз спробуємо…
— Навіщо? Що це дасть? — буркнув Томах. — Неприхильна до нас доля…
— А ми її прихилимо. Треба ж таки дошукатися причини, чого нас закинуто сюди. Чи, може, тобі вже все відомо?
— Що ні, то ні. В одному квадраті мало не згоріли, в другому… — і, не договоривши, Станіслав безнадійно махнув рукою.
Гнатові нараз здалося, що він знайшов розгадку їхньої появи на планеті-“мозаїці”, але думка промайнула і зникла, зосталося лиш почуття досади й жалю.
Переодягатися не стали, тільки почистили в коридорних фільтрах модуля скафандри. Поспішали: на огляд решти двох квадратів відпустили собі півгодини.
— Білий чи зелений? — запитав Богданов у рятувальників, коли вони вже зійшли з модуля на дно колодязя.
— Мене чомусь тягне в зелений, — зізнався Томах. — Погляньте: стіна ця світліша від тієї, крізь яку ми вийшли перед цим.
Богданов кивнув, і люди сміливо ступили у нову запону, не відаючи, який сюрприз піднесе їм Його Величність Випадок.
Розділ 11
“Червона книга”
Те, що рятувальники побачили за стіною, не очікував побачити ніхто з них. Вони опинилися… на Землі!
Перед очима лежало поле нескошеного жита, ліворуч понад полем тягнувся ліс, охоплений осінньою пожежею, праворуч — поле палало насправді, і пасма чорно-білого диму пливли над путівцем навздогін приземкуватим потворним машинам у камуфляжних плямах.
Здалеку гримкотіло, зблискувало, іноді гучно бухкало, і Гнат здогадався, що там точиться бій.
— За мною! — різким, зчужілим голосом наказав Богданов, і вони побігли нагинці, переметнулися через пагорок і залягли в негустому вербняку за поваленим деревом.
У повітрі почулося виття, воно дедалі наростало — і над полем промайнула тінь допотопного літального апарата, знайомого за історичними хроніками.
Стрілянина за лісом посилювалася, приземкуваті машини з довгими жерлами гармат зупинилися на курній дорозі і розвернули башти до лісу. Невдовзі сюди ж підкотило кілька вантажівок, з яких почали вистрибувати на землю люди в мундирах.
— Хлопці, здається, перед нами війна, — стривожено мовив Томах.
— Усе, що ми бачимо, — урвав його Богданов, — то наша Земля. Хтось вирішив нагадати нам про криваве минуле нашої планети… Може, це й слушно…
— По-моєму, все ясно, — сказав Томах, вдивляючись у картину бою.
— Що тобі ясно?
— Ну, з цим ось, — Станіслав накреслив рукою у повітрі коло. — Нам показують частину людської історії, і, скажемо відверто, частину далеко не ідеальну. Неясно тільки — відеофільм це на зразок наших ілюзій відеоцластів чи матеріальне втілення?