— Я більш ніж певен, — сказав Богданов, — те, що ми бачимо — об’ємний сенсорний відеофільм. Причому вмикається він тільки тоді, коли є глядачі.
— Питання це спірне, — примирливо мовив Томах. — З висоти ми бачили, що квадрати не пустельно порожні, там є ланшафт, а якщо б так, як міркуєш ти, то й мозаїки цієї не потрібно: прилітають глядачі — вмикається фільм.
— Надто вже реальний цей фільм, — озвався лікар. Він уважно подивився на товаришів і раптом вигукнув: — Ні, ви тільки уявіть: планету розділено на тисячу квадратів, і в кожному своє життя!
— До того ж не просто життя, — підтримав його Станіслав, — а життя розумне. Вас це не спонукає до деяких висновків?
Гнат згадав фіолетову пустелю із згорілими айсбергами (про розум у звичному для нього уявленні там ніщо не нагадувало) і враз упіймав думку, що так настійно тікала від нього. Тисячі світів на планеті! Тисячі життів! Але життів неблагополучних, якщо судити з подій у трьох навмання взятих квадратах. Кунсткамера? Зібрання окремих прикладів розвитку, життя у всій галактиці? Чи навіть у багатьох галактиках?!
Невгамовний Томах схопився на ноги, пройшовся туди-сюди по випаленій хлібній ниві, здіймаючи хмарки попелу, і несподівано впав.
— Лягайте!
Попадали й інші, ще не збагнувши нічого, притиснулися до землі. Томах при’клав палець до губів і показав у той бік, звідки вони недавно прийшли. За ріденькими сизими пасмами диму Гнат побачив, як із знайомої їм порожнечі виходу (квадрат-тамбур) виповзло щось чудернацьке. Це щось карикатурно скидалось на людину: голова — куб, руки — паралелепіпеди, ноги й тулуб — теж куби. Ця мара хитнула головою — двічі вліво й двічі вправо, ніби роздивляючись, затим здійнялася в небо і зникла з очей.
— Хто це був? — спантеличено запитав лікар, підводячись і обтрушуючись.
— А ви не здогадались? — усміхнувся Богданов. — Глядач, як і ми з вами. Дивуюся, що ми не зіткнулися з ним раніше.
— З ним?
— Не з ним, то з іншим. Глядачів, очевидно, багато, якщо наші здогади вірогідні. Чи не для того нас перенесли сюди, щоб ми згадали, якими люди були… І чим усе кінчається для тих, хто з вогнем і мечем зазіхає на волелюбний, будівничий дух людини-творця.
Микита, не оглядаючись, рушив уперед. За ним — решта.
Біля вирви, в центрі якої при їхньому наближенні спалахнуло в повітрі червоне кружало, Богданов зупинився.
— Спробуємо дострибнути? — з сумнівом мовив Лихолєтов.
— Ні. Щось ми випускаємо з уваги. Світ цей не безконечний, як може здаватись, і ми це знаємо. Межа його тут… Богданов пройшов ліворуч од вирви, постать його дивно загойдалась і… якась невидима сила повернула її раптом на сто вісімдесят градусів.
— Так! Пересвідчилися: стіна на місці. Може, ми просто не вміємо користуватися входом?
— Давайте накажемо йому… — Гнат не встиг докінчити фрази, як світляне кружало згасло і виникло вже поряд з вирвою.
— Молодець, — похвалив Томах Гната.
— Але ж я ще нічого не…
— А нічого й не треба. Досить того, що ти про це подумав. Як бачимо, і тут автоматика думконаказу, хіба що чутливіша за нашу.
…Стали на знайоме чорне дно колодязя й очима — в модуль.
— Той, квадратний, виліз звідси, — висловив лікар загальну думку.
— Глядач він, напевне, підкований, не рівня нам, то що йому чужа машина? Подивився і гайнув далі у своїх справах. А куди нам тепер? — Томах повільно, нога за ногою, обійшов модуль. — Додому?
— Але як? — вихопилось у Гната.
— Стартуємо? — повернувся до Богданова Томах. — Головне — на орбіту, а там видно буде… Якщо наш повелитель закинув нас сюди не з нашої волі, то він поверне й назад.
З колодязя-тамбура вийшли на висоті тридцять кілометрів. Звідси планета скидалася на кольоровий стільник. Пролетіли над зеленим квадратом, потім над голубувато-фіолетовим, за ним починався зовсім сірий, голий і рівний, як стіл. Траплялися квадрати білі, й чорні, й червоні, а над жовтим Богданов навіть пригальмував модуль — у цьому квадраті теж точилася війна: видно було, як армади незвичайних на вигляд машин методично винищували одна одну.
— Та-а-ак. Усе правильно, — поворушився за пультом Богданов.
— Що значить правильно? — обурено хитнув головою лікар. — Як на мене, то все тут неправильно й навіть жахливо! Немов зумисне зібрано колекцію воєн!..
— І ти такої думки? — запитав Станіслав у Гната.
— Та як тобі сказати… Ти мені якось розповідав, ща в двадцятому столітті була так звана “Червона книга”, в яку записували всі види земних тварин і рослин на межі вимирання…
— Була така книга, вона й нині є як цікавий документ споживацького ставлення до природи. Ну й що?
— Мені здається, що вся ця планета — “Червона книга” гинучих цивілізацій нашої галактики. Так, саме цивілізацій. Адже ми (я маю на увазі людство) з великими труднощами вилікувалися від страшної хвороби — капіталізму; війни — тільки видима сторона цієї недуги. Ось і… — Гнат зустрівся з уважним поглядом Богданова і затнувся.
— Приймай вітання, Ромашин, — кивнув Гнатові Микита. — Я дійшов майже такого ж висновку, але ти краще все це сформулював. “Червона книга” галактики… Перелік цивілізацій, котрі потребують термінової охорони генофонду чи, іншими словами, цивілізацій, котрі перебувають на обліку в якійсь вищій інстанції галактики…
Рятувальники ще не встигли визначитися в просторі, як раптова темінь упала на модуль, напливла в тіло й обірвала свідомість. Невидимий господар “Червоної книги” повернув їх назад, до людей. Він показав усе, що хотів показати.
Коли Гнат опритомнів, у рубці було темно, лише на пульті горіли два зелених вогники та над люком світився напис: “Блокування”.
Модуль стояв на чомусь твердому.
Гнат намацав пальцями сенсор вмикання борт-координатора.
— Прискорення нуль, тяжіння одиниця, повітря придатне для дихання, індекс безпеки Д-нуль, скафандри для виходу не обов’язкові.
— Що там? — почувся за спиною голос Томаха.
— Скафандри не обов’язкові, — озирнувся Гнат. — Здається, ми на Землі…
Він зняв скафандр, відкрив люк. У кабіну ринуло світло з коридора, що оперізував рубку кільцем.
— Знову ТФ-стрибок без підготовки, — буркнув Станіслав. — У стаціонарних таймфагах нічого не відчуваєш, а тут як лупне по всьому тілу… Куди це нас занесло? Невже й справді на Землю?
— Вмикайте світло, — попросив Лихолетов. — У мене в аптечці є тонізуючі голки, не бозна-який засіб, але від струсів допомагає.
Подальшої розмови Гнат не чув. Стрибнувши із зовнішнього люка на землю, він не втримався на ногах, перевернувся через голову і влетів обличчям у кущ. Відповз трохи назад і підвівся. Над ним висіло фіолетово-чорне із золотистим шарфом Чумацького Шляху небо, знайомі сузір’я приязно підморгували з високості, пахло зеленню, вологим піском і смолою; поряд з брилою модуля шелестіло на деревах листя, знайомо скрикнув птах; і Гнат щасливо усміхнувся: він був на Землі.
У рубці його зустріли запитанням:
— Де ми?
— Здається, це Південна Америка, точніше — північ її. Добре видно Південний Хрест, та й запах специфічний — сельва.
Микита набрав шифр спецсектора УАРС. Над пультом спалахнув віом: стрепенувся черговий американського філіалу і, набравши поважного вигляду, проказав:
— Слухаю, сорок третій південної тропічної.
— Дайте прямий канал з начальником відділу безпеки центрального бюро Керрі Йосом.
Черговий завагався.
— Час у них пізній… Щось термінове? Богданов кивнув.
— Дві дев’ятки.
Черговий мовчки зв’язався з Європою і зник з віома. За дві хвилини на його місці появився невдоволений, насуплений Керрі Йос.
Угледівши усмішку Богданова, він від несподіванки замружився і труснув головою. Впевнившись, що це не сон, що бачить своїх працівників наяв, прокричав: