— Ти слухай, що тобі кажуть. Ходімо сядемо, бо якось незручно говорити, коли тут стільки народу вештається.
Попростували до швидкольотів. Залізли в кабіну чотиримісного “скуда”.
Гната заінтригувала ця таїна в Богданових словах.
— Хто визначав місце для будівництва установки? — продовжив перервану розмову Микита.
— Та, мабудь, той самий сектор безпеки ВКР, — глянув кудись убік Томах.
— Ні. Я взнавав. Травицький вибрав околицю полігона, саме цю точку, за порадою Керрі.
Станіслав гмукнув, кинув своє улюблене “ти ба!”. А Гнат стишеним голосом додав:
— Керрі є членом сектора безпеки ВКР.
— Ну й що? — Томах ловив очима погляд Богданова. — Щось я тебе не зрозумію.
— Про те, що Керрі член сектора безпеки, точніше, керівник секції контролю космічних досліджень, відомо одиницям. А як довідався ти, Гнате?
— Випадково. Карточка перевірки параметрів вибуху підписувалась у секторі, а підпис стояв Йоса.
Томах скептично скривив губи.
— То що, наш Керрі і є Оком? Нісенітниця! Казна-що!
— Саме на таку реакцію я і чекав. Подумайте на дозвіллі. Тільки будьте обачні, не насторожіть Керрі, я не хочу, щоб когось із вас спіткала доля Василя. Ну, бувайте, мені час…
Томах і Ромашин зійшли на землю.
Старт першої міжгалактичної експедиції, в складі якої було два космольоти, передавали по загальному інформбаченню у всі куточки Сонячної системи. Обидва кораблі (на борту першого з них — флагмана — перебував Май Ребров), на відміну від крейсерів УАРС, не призначалися для посадки на планети і своєю формою навіть віддалено не нагадували стрімкі обводи перших ракетних кораблів.
Аларіка і Гнат спостерігали цей старт з оглядового майданчика монітора, що плавав над Місяцем на висоті дві тисячі кілометрів.
— От і полетів Май, — сумно мовила Аларіка, коли кораблі розтанули в глибинах космосу.
— Вони повернуться. — Гнат обняв Аларіку за плечі, повернув до себе й обережно витер дві мокрі доріжки на щоках. — Повернуться через десять років. Експедиція захищена від усіх небезпек…
— Я знаю. — Аларіка мерзлякувато зіщулилась і притиснулася щокою до його долоні.
— Нічого ми там не знайшли. Рилися, як кроти, обшукали всю тридцятикілометрову шахту — і ніяких слідів. А чому ти так певен, що вони мають бути? — запитав Томах.
— А тому! Слід з’явився на установці в Австралії. Вона ж різниться від установки на Тритоні хіба що потужністю вибуху. Око не могло не застерегти нас про небезпеку експерименту на Тритоні, якщо поставило знак на Землі.
Томах подумав.
— Логічно. І що ж тепер? Обстежити весь Тритон? Око, коли б воно перебувало в Системі, від оцих наших шукань вже луснуло б зі сміху. Ти все ще грішиш на Керрі?
— А ти ні?
— Прирівняв! У мене ще отаке в голові… Все здається, що ми помиляємося в оцінці ситуації. Не знаю тільки, в який бік — кращий чи гірший. Якби Око хотіло контактувати з нами, воно давно б це зробило. Очевидно, ми в якийсь момент щось десь там зачепили в зоні його впливу чи повелися не так, з його точки зору, от воно нас попередило і зникло. А Керрі сюди тулимо, як горбатого до стіни…
— Та що ти кажеш?
— Те, що чуєш.
Обмінявшись з Томахом цими традиційними в їхніх суперечках жартівливими фразами, Богданов перейшов на серйозний тон.
— Тоді Око не лишило б сліду на установці в Австралії. Ні, воно тут, у Системі, його щось тривожить, непокоїть.
— Може, експеримент? Розрахунки вибуху перевірено, й перевірено не один раз. Сектор безпеки ВКР теж засідав двічі і не знайшов причин, через які можна було б експеримент заборонити.
— Знаю. Але мене це не заспокоїло.
— Мене теж, — зітхнув Томах.
Вони невесело глянули один на одного, збираючись іти: у відділі вже нікого не було.
— І все ж, — притримав Станіслав Микиту, — зізнайся відверто, чому ти такий певний, що саме Керрі — Око? Я довго сушив собі голову, намагаючись підвести базу під твою впевненість, одначе…
— А ти добре знаєш Керрі? — кинув йому зустрічне запитання Богданов.
— Та ніби ж.
— Він здатен дивуватися?
Томах з цікавістю глянув у вічі Микиті.
— В якому розумінні?..
— У прямому. Ти пам’ятаєш такий випадок, щоб Керрі здивувався з якогось приводу?
— Не думав про це.
— Так от, поява “дзеркал”, зникнення вантажів і всі події, пов’язані з Оком, його не здивували.
— І тільки на цій підставі ти вважаєш?..
— Не тільки. А той факт, шо на установці на Тритоні не виявлено сліду, лише підтверджує моє припущення. Свого загадкового знака він міг не залишити з двох причин: або боявся виявити себе, або тому, що великий вибух не загрожує небезпекою.
— То яка ж тоді його мета?
— Його мета — змусити сектор безпеки діяти ефективніше, пильніше “оглядатися вперед” на наслідки діяльності людства в космосі, думати не лише про людську цивілізацію, а й про середовище її існування.
На Станіславове обличчя набігла тінь.
— Але якщо справа стоїть так, ти ризикуєш зникнути, як і твій брат. Своєю поінформованістю ти стаєш небезпечним для Ока. І воно не зупиниться на попередженні, а просто ліквідує тебе як свідка.
Микита усміхнувся.
— Навряд чи це трапиться, однак я буду обережним. До того ж якщо Око розумне, а воно розумне, це поза всяким сумнівом, то, досягнувши мети, не стане розшифровуватися до кінця.
— Ти в цьому переконаний?
— Цілком.
Гнат по відео перевірив пости, розставлені навколо ТФ-установки в радіусі двадцяти кілометрів, доповів Томаху про готовність усіх підконтрольних служб і залишився стояти на відкритій галереї, що з’єднувала броньовані конуси спостережних пунктів.
Звідси до розтруба ТФ-установки, налаштованої здійснити вибух, було близько двадцяти кілометрів по прямій. Довкіл неї ледве не суцільною стіною розташувалися поглиначі ударної хвилі, захисні башти та інші машини, начинені автоматикою і молектронікою, готові втрутитися в хід подій при перших же ознаках небезпеки для людей за межами зони.
Накрапав дрібний холодний дощик. Гнат розчаровано похитав головою і глянув на годинник: до пуску лишалося всього двадцять хвилин. Він повільно рушив до люка спостережного пункту.
У круглому залі з похилими стінами, в які були вмонтовані віоми та екрани оптичних посилювачів — стояла тиша. Біля центрального розподільчого пульта юрмилися наукові керівники експерименту. Були тут і Кирило Травицький, Керрі Йос, Владибор Дикушин, Генрі Бассард…
— Пости готові, — доповів Гнат Йосу. — Дезактиватори на вихідних позиціях, групи тривоги у всеозброєнні.
— Добре, — озвався начальник відділу, ховаючи усмішку: Томах щойно доповів йому про це, причому тими ж словами.
Гнат підійшов до Травицького.
— А, це ти, — сказав той замість привітання. — Поки що побудь тут, я зараз прийду… Діло до тебе є.
Начальник конструкторського бюро кудись зник, і Гнатові не лишалось нічого Іншого, як гадати, що це за діло.
Увімкнули відеосистеми, і сліпі досі вікна далекобачення прозріли, показуючи ТФ-установку з усіх боків і згори, звідки на неї націлилися завислі над пустелею відеозондн.
— Одного не збагну, — сказав Дикушин, приплющивши очі. — Чому установки тут і на Тритоні неоднотипні? Там під шаром материкової кори, тут — на поверхні землі…
— Тому, що експерименти мають різні цілі, — жваво пояснив котрийсь із учених. — Експеримент на Тритоні глобальний, завдяки йому ми висвітимо всю галактику, а те, що вибуховий пристрій встановлено на тридцятикілометровій глибині, так це, щоб ліквідувати вплив будь-яких факторів і не забруднювати Систему. Тут же, в Австралії, ТФ-вибух на п’ять порядків слабший, тому висвітити (знову скористаюся цим терміном) всю зоряну систему Чумацького Шляху він не зможе, і ми надумали енергію вибуху сфокусувати у вузький промінь. Така спрямована ТФ-хвиля прониже галактику по радіусу через активне ядро, а ми спробуємо вловити відлуння за допомогою вже готових антен.