— То ви кажете — питаю його — що ви Шепель?
— Так, я Шепель з села Вонячина літинського повіту…
— Брехня, кажу, Шепеля і я знаю добре, бо він був в грудні 1918 року моїм адютантом, коли я командував Літинським Куренем. Ось тут зо мною два козаки, що також добре знають Шепеля. Скажіть — звертаюся до Сендзюка — чи це Шепель?
— Це брехун, пане сотнику, а не Шепель — відповідає Сендзюк.
— А може просто агент Чека, пане отамане? — додав суворо Лихо.
— Я Шепель, але не той, про якого ви думаєте, а його двоюродний брат і ховаюсь тому, що мене хочуть чекісти арештувати — борониться обвинувачений.
Видно, що хлопчина знову бреше. Онисько Грабарчук і решта його козаків, сильно здивовані, непевні і злі, що їх якийсь звичайний пройдисвіт надув. Відкликаю того псевдо-Шепеля на бік і кажу йому грізно, щоб говорив правду, хто він і звідки, бо наші закони суворі і тверді. Тоді зніяковілий і заляканий тип починає говорити, що він з Брацлавщини. Прикликую Мирона. Лиха, щоб його розпитував, бо ж і мій козак брацлавець. Лихо заганяє „Шепеля" на слизьке та звертаючись врешті до мене каже, що цей пан не був на Брацлавщині, нікого там не знає і все бреше. Тоді я наказав козакам самозванця обезброїти та звязати йому руки. Мої козаки заберуть його з собою, а по кількох годинах ми знатимемо, що це за птиця. Так і зробили. В наших руках ввечері самозванець признався, що він агент винницької чрезвичайки, та не видавав досі козаків, чекаючи аж їх збереться більше. Тоді, називаючи себе „отаманом Шепелем" мав їх віддати в руки радянської влади. Після точних допитів, мої козаки повісили того агента на першій гилляці. Не був він перший, не буде і останній.
Не гайнуючи часу поїхав я ще того вечора підводою разом із своїми козаками в район міста Хмельника. Тут, у надбужанських селах, по обох берегах річки, перебувало душ 10 моїх козаків при зброї. Вони ходили гуртками по 5 осіб. Першу чоту знайти було легко в хаті знайомого мені лісника. Через її провідника передав я наказ провідникові другого гуртка, що в квітні робимо в повному озброєнні загальну збірку в лісах біля Улодівки на Кипоровім Яру. На збірку мають прийти лише ті, що мають зброю і вже тепер переховуються. Збиратися мають від 1 до 5 квітня. Коли б нас там не було, або (перешкодила нам акція червоних — хай зголошуються до лісника Потлая, а він уже знатиме, де нас шукати. Гасло таке й таке. Щоб відвернути увагу від Кипорового Яру, обидва відділи зїдуться разом і в останніх днях березня зроблять засідку на большевиків на тракті Хмельник-Літин у лісі. Перед нею, чи після неї варто буде в районі Хмельника застрілити кількох „сексотів" чи агентів „Чека", а потім негайно відходити на подане місце.
З району Хмільника поїхали ми в район сіл Дяківці — Кусиківці — Литинка — Сахни. Тутечки ховалось чимало добрих козаків, які були спочатку в мене, а потім в отамана Шепеля. Щепель своїм спеціяльним підходом до жидів і грабунків, не вмів утримати карности й попсував ідейних козаків.
Тому я неохоче приймав тих „шепелівців". У цьому самому районі було також 11 моїх козаків. Кількох із них побачив я в останніх днях березня, подаючи їм до вдома це саме, що тим у районі Хмельника. Вони мають прямувати на Зіновинці і Кожухів до Кипорового Яру. Козаки просили мене зачекати кілька днів у їхньому районі, бо за той час мали вже всі зібратися, щоб разом рушити в дорогу зі мною. Я на цю пропозицію не згодився; мені треба було вислати розвідку до Літина, Летичева й до Винниці. В поворотній дорозі в селі Соснах затримала нас уночі большевицька кінна стежа з Літина. Ми заявили, що вертаємось із Літина, де порядно випили й тепер їдемо до села Балина. Василь Сендзюк добув пляшку спірту, почастував червоних і сам із ними випив. Ми, ніби пяні, коливались, маючи в обох руках у кишенях пістолі. Виявилося, що часом пляшка горілки буває найкращим документом, бо червоні нас свобідно пропустили, а самі пішли шукати по селі „фуражу". Ми їхали далі раді, що на цей раз обійшлося без збройного прочитування собі дороги.
Село Балин мало багато большевиків. Сільське шумовиння взяло тут верх над порядними господарями. Тут жила моя одна тітка та дальша рідня. В тому селі був також коршмар, жид Хаїмбурґ. Його син — ярий комуніст і агент літинського Чека — застрілив у серпні 1920 року мого брата Федора, молодого хлопця. Літин тоді евакуували перед приходом поляків і комуніст Хаїмбурґ покористувався нагодою, щоб доконати екзекуцію над свідомим юнаком. Розстріляв брата в рові під жидівським цвинтарем. Коршмар Хаїмбурґ далі преспокійно сидів собі в селі, йому хіба й не снилося тієї ночі, що я — месник невинно вбитого — так близько. Сензюк хотів навіть вступити до клятого жида й пригадати йому подле звірство. Але я не дозволив. Ми є месники за всі кривди заподіяні нашому народові, особистих ворогів залишаймо покищо в спокою. Не міг я зрештою міститися на родичах вбивника, хоч, „то одна кров", як казав жид-комісар, даючи наказ розстріляти брата; я не жид!