Групи вирушили. Тільки моя група залишилася як запас у поготівлі. Цих 16 козаків пильно надслухувало, чи не потрібна де поміч, чи не йде большевикам підмога з Летичева, або з Вербки.
Чотири гармати на площі вже захоплені. Є набої для вправ, а в одній селянській оборі знаходимо декілька скринь гострих гарматніх стрілен. Козаки за моїми вказівками спрямовують гарматні дула на північний захід — на Летичів. Кажу приготувати лопатками рівчаки для опору „сошників", а потім цією землею напхаємо дула і останнім вистрілом їх попсуємо.
Ось козаки ведуть уже коней та полонених. Де-не-де бахкають стріли. Даю наказ потягнути за шнур при гарматніх замках, бо я сам навів дула на відлеглість 5–5% км. Підбігає підстаршина Рарога — гармаш; серед козаків знайшлося ще кількох гармашів. Бахнули вистріли і наші „гостинці" полетіли на Летичів. Стріляємо хутко, щоби вистріляти всі набої. Обертаю одну гармату на село Вербку, віддалену 2 км., пускаючи й туди серію. Врешті ладуємо останні набої — відбиваємо клини, які відлітають, і йдемо до полонених.
Є їх душ 70 — всі учні артилерійської підстаршинської школи. Питаю, хто з них партійний, або кандидат до партії? Мовчать. Кличу своїх кулеметників з легкими кулеметами і козаків, які стають напроти полонених. Питаю і домагаюся, щоби видали партійців, бо всі будуть розстріляні.
Під загрозою большевики випхали з-поміж себе 6 комуністів і кандидатів до компартії, яких казав я розстріляти, а решту полонених, коли вже зібралися мої козаки під лісом із кіньми, я розпустив.
Коней маємо 70, а козаків 125. Частина коней без сідел — від запрягу; хутко роблю приділ. Піших 55 козаків залишаю зі сотником Ковбасюком і сот. Добровольським, всі кінні їдуть за мною.
Не вспіли ми відхати 2 км., як почули гарматні стріли з Летичева по селі Бухнах. Червоні стріляли з пів години.
Зійшло сонце. Ми в ліску за Голинищівським Майданом. Тут почала до нас наближуватися большевицька кіннота, чи там артилерія на конях, до 330 їх усіх разом. Коні в них здебільше важкі, не верхові. З тими то артилеристами могла бути летичівська чрезвичайка й інші кінні „додатки".
„Моральне" ніби „право" до забраних коней дало большевицькій артилерії певної сміливосги й нахабности. Вони натискають на нас і то досить близько. Я не хотів з ними з ранку заходитись і намагався згубити свої сліди. Та червоні все нас вишукували, пробуючи наступу з криком і галасом. Ми відходили майже цілий день через низку місцевостей та перелісків, і їм врешті надоїло наступати по пятах.
З кінним відділом я зробив велике півколо в Бухнів уздовж стації Комарівці — Вахнівка — Гнівань — і повернув на село Микуливці-Літинку.
Тут ми познаходили сідла, здобуті зимою, і осідлали ще 12 коней. Знайшов я і свій піший відділ. Ковбасюк та Добровольсьхий з козаками відійшли після нашого нападу на артилерію спокійно і не мали ніякої сутички з червоними. Кілька днів були ми разом, але мене мучила думка, що понад півсотні повстанців не мало коней. Добрі коні потрібні буди також старшинам.
На хуторах під стадією Комарівці і біля Деражні мн мали 16 захованих коней з сідлами, а 10 верхівців заховали торік у районі Кипорового Яру. Тих коней ще не забрали большевики: внаслідок інформації сексотів большевики осінню позбирали до 35 верхівців, в тому числі був і мій, каштан".
Після денного відпочинку я з кінними поїхав туди й ночами позбирав коні в летичівському повіті. 20 березня посадив ще 16 козаків на добрі коні. Тепер є кінних 86 повстанців. Правда, ще не всі мають відповідні сідла, бракує нам ще до 20 шабедь, але для страху маємо списи, здобуті вторік у Кусиківцях. Але списами мало хто з козаків вміє володіти, тому в лісі на постоях даю перші лекції орудування тією зброєю, до якої повстанці чомусь не мають довіря. І не диво; вони були тільки піхотинцями на конях…
Тепер має для нас значіння кожен кінь, кожне сідло і кожна шабля. Тому 23 березня я знову залишаю 40 козаків піших під командою сот. Ковбасюка і Добровольського, а сам їду в ночі над ріку Бог, під Уладівку, винницького повіту. Перед відїздом підходить до мене сот. Ковбасюк і каже, що до сот. Добровольського в селі Стасів Майдан приходила його наречена. Зі села післала вона одного селянина на майданськї хутори, де стояли мої піші козаки, щоб Добровольський прийшов до неї. Не було його цілий день, а ввечір прийшов уже зажурений, понурий як ніч, і на всі запити Ковбасюка не сказав ні слова.
Ну, так — подумав я — чи не було часом від „коханої" пропозиції піти на службу до червоні. Видко, сотник веде сам зі собою боротьбу. Звичайний козак іде на амнестію із глупоти, а чому не міг би амнестуватись сотник, б. шепелівець? А може має які інші клопоти? Чей-же тепер лише прикрості переживаємо, ми й наші найближчі?…