Знову безсонна, третя з ряду, ніч у тряському вагоні, знову ті самі почування. Ігореві почало видаватися, що все його життя — це одноманітна, безконечна дорога у півтемноті залізничного вагону. Стояв у коридорі, приложивши чоло до замерзлої шиби, дивився у непрозору синь, думав, страждав і каявся. А найбільше кохав. Скільки то вже разів він був переконаний, що його почування до Марусі сягнули вершка, поза яким не може бути нічого більшого? А, отже, тепер бачив ясно, що це була облуда. По-справжньому він кохав лишень з того моменту, коли довідався, що Маруся й мати його дитини. Принаймні, так йому видавалося.
Але, з другого боку, що він дав їй зі своїм коханням? Що дав для жінки, заради якої згоден був виточити кров зі свого серця? Увійшов у її життя, скаламутив рівновагу духа, відібрав їй віру, осиротив і зробив посміховищем для цілого села. Таке «щастя» дав їй!.. І все — чому? Чому?! Чи справді не мститься над ним Вища Сила, не природа, а та, інша, існування якої він заперечував?
Минула ніч, минув і ранок, і десь так вполудне Ігор прибув на місце. На станції напитав рижовусого маленького колгоспника у латаному кожусі, який вертався порожніми саньми у село.
Дізнавшись, до кого їде Березовський, дядько спитав:
— А ви ж, вибачте, хто їм будете?
— Чоловік.
— А-а, чоловік! — зрадів чомусь дядько, бадьоро поправив свою облізлу шапку і замахнув батогом над горбатими кінськими спинами: — Вйо бодай вас на чорну дошку вписали!.. Газети читати вмієте, а робити не хочете, симулянти!..
— А ви б їм, замість газет, та трохи вівса... — ледве помітно усміхнувся Ігор, простягаючи дядькові цигарки.
— Го-го, товаришу хороший! — приймаючи цигарку, вишкірив дядько жовті зуби. — Тут господарі за жменю січки в шлеї позапрягалися, а ви хочете коней вівсом розпаскуджувати... Овес не про нас родить... І ми, і коні тепер з газет енергію беремо....
Відчувши якось нюхом у гостеві свою людину, колгоспник розговорився і почав оповідати про селянські біди: на трудодень минулого року випало по 400 грамів зерна, здебільша посліду, та трохи картоплі, трохи цукру, і по кілька кілограмів рицинового[60] насіння на родину.
— Кат його знав, що воно таке, — оповідав сміючись. — Казали сіяти — ми й посіяли, казали зібрати — зібрали, казали здати вісімдесять процентів, а решту собі лишити — так і зробили. Надушили олію — а він смердить якоюсь холерою, аж з душі верне. Але що має мужик робити? Ми вже до всяких смородів звикли, то й те їли. Тільки ж як почали люди той олій уживати, як у селі ніби пошесть якась кинулася: розхорувалися усі на животи і, знай, бігають, та й бігають... Аж коли наше начальство, побачило, що люди до роботи не виходять, сказало нам усім, яка то причина «пошесті». А люди тоді в крик: мовляв, на холеру ж було те насіння давати і що з ним робити? Порадили нам продати все державі. Так що ж — задурно майже повіддавали, бо дістали ми знову ж послід, а. хто олій видушив, то тому ще менше платили. Кажуть: «Це до аптек, а воно негі... ніге...» От і не вимовлю, як воно в біса!..
— Негігієнічно?
— От-то-то! Нігінінічно. Кажуть, чистити треба і на фільтер пускати. Так і пропала наша праця ні за цапову душу. Коли б же були, холерники, до ладу роз’яснили і по-розумному зробили та й сказали людям: «Сійте стільки й стільки тієї рицини для держави, а на тих двадцять процент землі, що з них маєте врожай собі лишити, посійте ріпак, чи просо, чи гречку, чи ще там щось». Все ж була б людям якась користь. А то так — пішло з димом, бодай вас видушило!..
Конята тюпали поволеньки, сани йшли в затоки, а балакучий дядько не вмовкав.
— Оце добре, що ви надумали до жінки приїхати, — змінив він тему, — а то наш народ, знаєте, некультурний (дядько казав «некулітурний»), плеще всяке, бодай їм заціпило... А ваша жінка — гарна людина, любили їх всі — і старі і малі, поки ото хтось слави не розніс. Воно, знаєте, таке діло, що його, коли час прийде, в скрині не сховаєш — видно... Вйо!..
Ігоря кольнули слова колгоспника і оте дієслово «любили», вжите в минулому часі. Отже, тепер уже не люблять... Бідна Марусина!..
Переїхали кілька горбків і долин, вкритих ствердлим снігом, минули гайок, переїхали й замерзлу ріку, за якою стояло село. Помимо нетерплячки в очікуванні скорої зустрічі й хвилювання, Ігор не міг не бачити цієї колгоспної руїни. Тут і там, мов щербини в ряді зубів, підносилися занесені снігом купи, з яких подекуди ще стирчали осамітнені, порозвалювані комини, — сумне свідоцтво про людське житло «в минулому часі»; тут і там стрічалися залишки розкішних садків, також у «минулому часі», бо тепер на їхньому місці виднілися пеньки, чи ями від пеньків, та ще стирчала якась деревина, обчімхрана до самого вершка. Зі всього можна було встановити, що майже половина села щезла з лиця землі.
60
Рицина — рослина, з насіння якої виготовляють касторову олію, котра в медицині застосовується як проносне, а також у техніці як мастило, і як складова у хімічній та лакофарбовій промисловості.