Однак, усі його заходи були безуспішні. На письмові скарги йому взагалі не відповідали, а усні збували нічим: то обіцяли «при нагоді» розглянути, то радили написати туди, або сюди, то боронилися некомпетенцією, то врешті запевняли, що він «ламається у відкриті двері», і що його ніхто ні в чому не обвинувачує, і що він, скінчивши лікування, поїде собі додому. В це останнє він вірив найменше, бо ж йому й далі не дозволяли листуватись, а лікування задавлених і занедбаних недуг ішло так поволі, що йому й кінця не було видно.
Аж якось раз по справжньому скандалові, що його вчинив Ігор перед якоюсь особливо великою шишкою, якийсь такий самий нещасливець, як і він, шепнув йому:
— Чудак ти, братіку, зі своїми скаргами! Ти ж, хіба, не знаєш, що ми — живі мерці? Ось підлікують нас і засадять за секретну роботу в такому ізоляторі, куди й птиця не долетить. А потім, як своє зробимо, — видушать нас потихеньку і землю над нами втопчуть. Раз в підозріння попав — пропав. Але перед смертю з тебе ще всі соки видушать і всі жили на роботу витягнуть. Використають на всі сто процентів! Плюнь на свої скарги і ногою розітри. Пропало. Нашим родинам уже понаписували, що ми або «пропали без вістки», або «полягли смертю героїв»...
Скидалося на те, що чолов’яга говорив правду, бо всі хворі, які тут лікувалися, були з «запідозрених» по фінляндській війні й всі такі, що їхній фах можна було використати при секретних роботах: топографи, геодезисти, інженери, креслярі вищої кваліфікації, фізики, хіміки й математики. Ніхто з них не знав нічого про свою майбутню долю, ніхто не мав зв’язків з позатаборовим світом.
Всі жили в непевності й очікуванні. Час-до-часу, правда, виходив хтось, але по ньому пропадала й згадка. Це було дуже характерно і... дуже сумно...
Поволі Ігор знову почав тупіти й байдужіти до всього, а врешті дійшов до того, що його життєвий тонус не мав куди вже падати. Лікарня порожніла, люди виходили, а він все лишався, як один з тих, чия недуга була особливо впертою. Так таки й невилікуваного до кінця, його одного дня разом з рештою кількох десятків інших хворих посадили в поїзд і повезли. Ігор був переконаний, що саме в той ізолятор «куди й птиця не долетить». Але помилився.
Безглузда централізаційна система «єдиноначалія» по суті була нічим іншим, як безначалієм і безголов’ям. Центральна влада вгорі була неспроможною охопити всіх ділянок життя, а «низи» без неї не могли дати собі ради, чекаючи на кожному кроці наказу. Проволоки й черги стали законом життя, і на накази треба було також чекати в черзі. А що верхівка мусіла денно видавати тисячі наказів — нормальна була їхня плутанина і протиріччя. Видно, що й рештки хворих з розформованої лікарні улягали цим законам, бо їх возили з одного табору до другого, тримали по кілька місяців, долучали до інших, вимішували, розділяли і знову возили.
Ігореві почало видаватися, що його життя — це довга фільмова стрічка, на якій, поки герой зробить один рух, мусить збігти багато кадрів. Цими кадрами були дні, а героєм — сам Ігор. Одноманітність, складена зі щоденних драм, доводила до одеревіння, до омертвіння, до невразливосте на все.
І аж ось знову переміна, та ще й яка! Війна з Німеччиною!
В таборі враз усе заметушилося, закипіло, заклекотіло. Звідкись появилися десятки щоденних агітаторів і спеців від патріотизму. Вони палали, вони обурювалися, вони захлиналися, намагаючись вщепити тисячам півживих таборян жадобу до війни і розплати з ворогом, що так несподівано напав на їхню «дорогу, священну батьківщину»...
Почався гарячковий перегляд справ і масові реабілітації, але з умовою, з погрозами і з напоминаннями, що «вину дарують» тільки для того, щоб дати можливість згинути у боротьбі з фашистами.
Так попав на фронт і Березовський, але не як старший лейтенант, а як звичайний рядовик, та ще й у карний відділ, де були найбільші можливості «своєю кров’ю змити попередні провини»...
Першою і невідкличною його метою була дезерція[68]. Але воювати доводилось на московській землі, де населення майже поголовно стояло за комунізм, або за неподільну «Росію», то ж підтримки серед нього годі було чекати, а здаватися в полон німцям Ігор також не хотів. За час війни він здобув кілька відзнак і знову посунувся по ранговій драбині до свого попереднього звання лейтенанта. Однак, думка про втечу й далі не покидала його. Бої йшли вже на рідних теренах, і від населення відомо було, що люди масово покидають Батьківщину, тікаючи перед фронтом на захід. Розгромлені міста й знищені села не раз стояли пусткою, мов по чумній епідемії, й наганяли тоскний жах.