Коли виходив з лікарні, йому сказали:
— Зараз вам подадуть авто, товаришу старший лейтенант. Поїдете в НКВД. Там дістанете точні інформації про долю вашої дружини. Начальник уже знає вашу справу і прийме вас. Всього доброго! Служимо Радянському Союзові!..
Начальник, одначе був зайнятий, і Березовський мусів чекати в коридорі. Навіваюча жах установа тепер містилася в будинку колишнього банку, бо її давнішу резиденцію на самому початку війни населення погромило і спалило. А двері банку, хоч порівняно досить дебелі, все ж не були такими, як то належалося для НКВД, і недискретно[69] пропускали крізь себе всі голосніші звуки.
Ігореві до того всього було байдужісінько, і він навіть не здавав собі відчиту з того, де знаходиться. Приперся спиною до стіни напроти начальникового кабінету і стояв, перенісши всю вагу тіла на здорову ногу.
— Що ти тут смердиш (властиво, не «смердиш», а нецензурне слово)?! — кричав хтось за закритими дверима. — Він «не знає»!.. Син його з цілою родиною вставляє собі в . . . . . пір’я, чекаючи на попутний вітер, а він «не зна-а-є»! Скажи просто: з фашистами втік!
У відповідь тремтячий чоловічий голос лебедить щіось невиразне.
— Мамі своїй розкажи, або жінці, сволоч! — і далі звук тяжкого ляпасу. — Як син має двадцять вісім років, то вже тобі не сказав, куди їде?! Бандити, сволочі, зрадники, мазепинці! Ви нічого не знаєте?! Ви ніколи нічого не знаєте?!. Але ми вас знаємо, гадів, сволоту петлюрівську!.. Знову вам запахло самостійною Україною?! — люто ревів голос. — А оце ти вже нюхав? Нюхав?!.. — і знову тяжкі удари. — Ну, тепер уже знаєш?!
Пауза. А потім той самий голос, що недавно лебедів щось невиразне, раптом сильний і одчайдушний:
— Знаю! Знаю, що діждалися ми «визволення»!.. То німці нас били, а тепер...
Шамотня й нові удари не дали скінчити.
Ігореві враз підломилася нога, на яку спирав тягар свого тіла, і він обсунувся по стіні на підлогу. Коли б не ця ослабленість, кинувся б до цих закритих дверей і... Хай би було, що хотіло! Але млість, що родилася десь під грудьми й наливала безвладністю все тіло, не дозволяла зробити найнезначнішого руху. Липкий піт вкрив тіло, і, здавалося, приклеїв міцно до тулуба руки й ноги.
Боже, щоб так цинічно, щоб так одверто, не криючись!... Раніше такі речі робилися по ночах у наглухо замкнених кабінетах, чи в підземеллях, а контроля строго пильнувала, щоб не було свідків. А тепер — війна. Тепер усе можна!..
За дверима щось тяжко вовтузилося, гримало, сичало і лаялося. З тих звуків врешті продерся голос допитуваного:
— Дістав здачу?!. Ось ще поправлю!.. Ах, ти ж зараза!.. Гик!., (видно удар).
Потім огидна московська лайка і ще раз удар, злива ударів!..
— Ну, морда петлюрівська, підіймеш іще руку?!
— Шкода об твою пику каляти!.. А син утік — і добре зробив, добре!
Ігор далі погано чув те, що робилося, лишень помітив двох конвоїрів, які зайшли до кабінету і потім вийшли, тягнучи когось за собою. А той хтось упирався і лаявся:
— Зас...ці!.. Послід собачий!.. Отут за дверима вмієте зі стариками воювати!.. А на фронті вас нема, тхорів смердячих!.. На фронті штани в руках носите від геройської с...ки!.. Плювать на вас хочу!.. Мені, старому, смерть не страшна!..
Ігоря тим часом хтось підводив з землі, садив у м’який фотель і подавав воду з коньяком.
— Крісла чому не подали?! — гримав побіч знайомий уже голос. — Не бачите, що лейтенант на милицях?!
Минула добра хвилина часу, поки він отямився і взяв себе у руки, щоб підвести голову. Побачив перед собою начальника. Ніколи не повірив би, що ця звірина може мати таке приємно усміхнене, навіть ніжне обличчя. Сказав би — симпатяга і добряча людина, коли б не чув того, що тут діялося хвилину тому.
Мимовільно відхилився з переляком узад, а начальник, не помітивши, чи не зрозумівши його руху, привітно й співчутливо усміхнувся:
— Краще вам уже? Трохи зарано виписалися з лазарету, товаришу лейтенант. Рани ще не загоїлися?..
Ігор мовчки підвівся.
— Сидіть, сидіть! — натиснув на його плечі начальник. — Які там можуть бути формальності!.. Навпаки, я мушу стати перед вами в такий важкий момент на струнко: прийшли з фронту, поранений, а тут — таке нещастя!.. О, я вповні вас розумію, товаришу лейтенант! Я вам дуже співчуваю!..
І ніякого сліду від недавньої сцени, найменшого зворушення, тільки кривава дряпинка на руці. Кат! Шубравець[70]! Потвора!