Щоб залити думки, Березовський приложився до їдунки, але в ній уже майже нічого не було. Кинув її під стіл і вийшов з дому. Пригадав собі, що сьогодні справді баль, а він був давно не стрижений, і пішов до фризерні[73].
Віддавшись у руки спритного Ізі, що мав честь виключно обслуговувати високих старшин, відкинувся на спинку, заплющив очі і думав, думав...
— Готово, товариш майор! — відрапортував Ізя, обмітаючи його щіткою.
Березовський ліниво відкрив очі й зустрівся зі своїм відображенням в люстрі. Він уже давно не заглядав до люстра — ніколи було — і тепер, побачивши себе, злякався. На нього дивився незнайомий чоловік, сильно постарілий, помітно посивілий, з потемнілим обличчям, на якому обабіч уст залягли глибокі, жорстокі зморшки. Але найстрашніші були його очі. Вони запалися вглиб і прибрали такого несамовитого виразу, ніби крізь них дивилася бездонна порожнеча.
Не довіряючи першому враженню, Березовський подався вперед, щоб поглянути на себе зблизька, і ще раз переконався, що це не була омана: очі його зяяли могильною порожнечею.
Він відсахнувся від люстра, за звичкою кинув фризерові кілька цигарок і мерщій вийшов на двір. Власна відбитка заступила собою сьогоднішній випадок у дімочку на передмісті, стала у нього перед очима і він ішов за нею, ніби хотів дігнати, притримати і ще раз подивитися зблизька. А вона не давалася, дражнила і все лишалася на тій самій віддалі.
Так він загнався до центральної частини міста, що лежало все в румовищах. Сік дрібний дощ, і з чорних куп цегли, блях та тинку виразніше розходився запах спаленини. Руїни і пустеля...
Березовський тоскно розглянувся довкола, і зрозумів, що для нього цілий світ — це руїни і пустеля. Руїна там, де колись стояла стара міщанська хата, захована за двома кремезними грушами, руїна тут, руїна в душі — скрізь руїна і скрізь пустеля. Вона оточувала його ззовні, вона була у нього внутрі, вона визирала з його очей. Нагромаджена маса мертвої матерії, а серед неї він — загублений атом, життя якого «ф-ф-у! — і нема».
«Жізнь на радость нам дана»...
Що таке «жізнь» і що таке «радость»? Ха!..
Тієї ночі він впився на балю до непритомности. Пізніше колеги покпили собі з нього, питаючись, чи він вирішив загадку космосу, атомів, вічности і значення людського життя, з якими чіплявся до всіх. Але сам він не пам’ятав нічого, крім того, що, коли опинився на кватирі, розбив на скалки велике люстро, яке стояло в передпокої. Це він пам’ятав дуже виразно. Пам’ятав і той шал, що його викликала в нього відбитка чужого чоловіка, з очей якого визирала порожнеча світу. Він зненавидів його, як найбільшого ворога, і тому розтрощив люстро.
* * *
Почався повоєнний період, і перед Березовським виринуло питання демобілізації. Але він, уявивши собі, як то йому знову доведеться вертатися до попереднього, складного, клопітливого і залежного життя учителя, сказав собі: «Ні!» У війську він уже мав становище, звик командувати, і перспектива жалюгідного завпедства, чи навіть директорства в містечковій школі йому зовсім не посміхалася. Крім того всього, волів почувати себе в ролі переможця на чужих землях, ніж бути в ролі переможеного на своїх власних, — і вирішив лишитися в армії. Правда, для того мусів зробити ще один крок, який завжди уважав найбільшою підлістю, — вступити до партії, але, остаточно, зважився і на це. Було йому все байдуже, бо ж: космос, вічність — і серед нього заблуканий атом матерії. Що є підлість, що є злочин? Все єрунда! Живи, поки живеться, і пий, поки п’ється. Живи, пий, люби і веселися, бо після смерти — баста!.. Людина ти, чи худобина, порядний, чи негідник — яка різниця? — все є тільки згусток матерії що, улягає вічним матеріальним законам. Отже: «Жізнь на радость нам дана!..»
І Березовський намагався висунути максимум зі свого девізу: об’їздив пів Европи, слухав Ліста і дивився на тарантелу в Будапешті, пив кисле вино при кулеші з бринзою в Румунії, розважався оперою у Відні, гуляв з веселими польками в Кракові, а на кінець твердо осівся в Берліні. Мав чудове мешкання, авто до власної розпорядимости і повні кишені грошей, — одним словом, продався і мав. з того користь. Доказав до кінця, що «вірив у те, про що говорив», хоч покійний Григорій Степанович уже не міг у цьому переконатися. Майже щовечора він пив у офіцерському клубі, грав у карти й танцював. Часто падав об’єктом здобичі нудьгуючого жіноцтва, більше віддаючись, ніж користаючи, і взагалі жив так, як жила вся новітня червона плутократія.