«І так завжди, — думав з холодною розпукою. — Завжди те саме. І котрий це вже раз?..»
Стояти під зацікавленими поглядами таборян, готових леда[81] хвиля накинутися з питаннями, було нестерпно. І він, насилу опанувавши себе, мовчки торкнув капелюха і спішно завернув назад тією самою дорогою, якою щойно прийшов. Знав, що натовп у німому здивуванні проводжає його очима, бо ті очі, здавалося, кололи його в спину.
* * *
Добився до X..., знайшов лікарню, ствердив, що Таня там (Тетяна Лукіянчук!), що її має оперувати завтра ранком знаменитий професор і доктор медицини Зедергольм і що він одинокий може дати дозвіл на побачення з хворою.
Майже падаючи з ніг, Ігор вибрався на розшуки приватного мешкання знаменитости і вже по дорозі довідався від людей, які йому вказували напрям, що професор Зедергольм недавно повернувся з московського полону і добре говорить по-російському. Це була відрадна вістка, бо значно полегшувала справу, оскільки сам Березовський по-німецькому говорив зовсім слабо і не уявляв собі, як він вияснить конечність побачення з Танічкою.
А Зедергольм прийняв його дуже неприязно, злий, що гість у таку пізню вечірню годину майже силою вламався в двері, і ніяк не міг второпати, чого цей безпардонний чужинець хоче.
— Не пустили вас до лікарні?! І ви ще осмілюєтеся турбувати мене вночі тільки для того, щоб я порушував власні зарядження?! Пане, це безличність! Добраніч!
— Що, що?! Ви не завдали собі труду побачити її від дитинства, а тепер прийшли турбувати її перед самою операцією?! — вискакував зі шкіри Зедергольм. — Добраніч, ще раз! Добраніч, пане, по-доброму, коли не хочете, щоб я покликав поліцію!..
І лишень коли Березовснкий перекричав його, вияснивши, що він оце тепер утік зі східного Берліну, Зедергольм відразу вгамувався.
— Сідайте! — кинув коротко. — І скажіть толком, чого хочете?
Є засада: священикові, адвокатові й лікареві казати саму правду. Інша річ, що Ігор тепер не думав ні про які засади, але необхідність і потреба серця викликали у нього щиру сповідь. Признався, що Танічка — його дитина від нереєстрованого шлюбу, оповів про свої невдачі й нещастя, захопившись, оповів по щирости все, чого ніколи нікому не сказав би ні при яких обставинах, і що, остаточно, не мало безпосереднього відношення до його візити. Справді сповідався, похиливши голову, боячись подивитися своєму співрозмовникові в-вічі, але серцем відчував повне зрозуміння і співчуття.
І вже, коли скінчив, благально глянув на Зедергольма:
— Пане професоре, я мушу її побачити!..
Професор дивився на нього доброзичливо, але суворо хитав головою:
— На жаль, це неможливо. І саме тому, що ви оце тепер оповіли, неможливо подвійно. Виїмково для вас зроблю те, що дозволю вам її побачити після операції, але тоді, коли вона буде ще під наркозою.
— Я просив би перед операцією, пане професоре...
— Ні! — рішучо встав Зедергольм. — Виключене! Хочете її схвилювати? Подумайте, яке потрясаюче враження на неї справить ваша поява!..
— Я не буду признаватися...
— Ні, пане майоре! В такому випадку за себе ручити не можете, а я, поки вона в лікарні, відповідаю за її життя. Ні, ні! Це абсолютно недопустиме!
Тон, яким це було сказане, виключав усякі надії на успішність наполягань, і Березовський мусів з них зрезигнувати[82]. Натомість почав випитувати про хворобу. Але й тут нічого потішаючого не довідався. Зедергольм, маючи справу з очевидним невігласом у медицині, навмисне сипав фаховими термінами, і Березовський зрозумів з них стільки, що й нічого. Але все ж догадався, що операція має бути досить складна і стосуватиметься не то печінки, не то селезінки.
— Бідна моя дитина! — вдався він до наївної хитрости, хоч і щиро при тому зідхнув. — І нікого з близьких не буде біля неї, щоб морально її підтримати в таку тривожну хвилину...
— О, про це ви найменше турбуйтеся! — енергійно потряс головою Зедергольм. — У вашої доньки перед вечором був священик, і вона саме просила, щоб її після сповіді ніхто не турбував. Зворушливо, знаєте, в наші вільнодумні й такі холодно-тверезі часи зустріти молоду людину з такою глибокою і ненадщербленою вірою, як у вашої дитини. Вона, наприклад, привезла з собою до лікарні якусь іконку, ще від її бабуні, і просила її повісити навпроти свого ліжка...
«Мамине благословення! — догадався Ігор, пригадавши, що він цю іконку разом з іншими речами відіслав до Марусі, коли йшов до війська. — І вона знає, що це від бабуні!..»
Йому раптом захотілося заплакати від радости і вдячности — до кого?