Він зідхав, силком випивав каву і переглядав часописи, зміст яких розумів у нормальному стані наполовину, а тепер ще менше. Чекаючи телефону, не важився виходити, а, коли й виходив, то дуже ненадовго, і, походивши трохи, біг назад, зараз же при вході питаючи, чи до нього не телефонували. Дізнавшись, що ні, зідхав, підіймався до своєї кімнати і брався за часописи.
Час тягнувся нестерпно довго, він не витримував і знову виходив. Блукав безцільно вулицями міста, старався зосередити увагу на будівлях, на вітринах, але скоро йому це обридало, і він завертав назад. Гнав від себе кожну думку, яка б «могла викликати Божий гнів», і зі здивованням помічав, що робить під тим кутом зору великі поступи. Правда, і їжа і життя стали для нього зовсім ніякі, як трава, навіть без полину, але він цупко держав себе в руках. Можна сказати, що й не жив, лиш балансував на якійсь дуже вузенький межі, мов акробат на шнурку, а направо і наліво від нього зяяла прірва. Боявся заглянути в неї, але знав, що колись втратить рівновагу. І чекав того моменту, як звільнення з пут. Інколи порівнював себе до індуських факірів і з усмішкою думав, що посідання секрету штучної летаргії не такий то вже й великий секрет. І одиноке, на що дозволяв собі, було пристрасне, боляче прохання: «Боже, врятуй її!..»
Аж шостого дня пополудні скотився коміть головою[83] вниз по сходах на телефонічний виклик і вхопив слухавку:
— Березовський.
— Галло! — залунала бадьора відповідь. — Тут Зедергольм. Добрий день, пане Березовський. Нарешті приношу вам новину: ваша донька поза небезпекою.
Штучний спокій, втримуваний протягом цих останніх днів, нараз тріснув, як обруч на напучнявілій бочці, і Березовський полетів зі своєї вузенької межі в прірву радости.
— О, пане професоре!.. — змїг лишень сказати.
— Що, тішить вас?.. — і усмішка.
— Питаєте, пане професоре!.. Подяку вважаю за честь зложити вам особисто при найближчій візиті.
— Дрібниці. Для мене це також радість, бо було погано, зовсім погано...
— Я догадувався. Що вона робить?
— Пообідала і спить. Завтра вже її зженуть з ліжка.
— Як би я її міг побачити?
— О, ще треба почекати... — і нараз зміна теми: — Пане Березовський, біля мене зараз пані Лукіянчук. Просить спитати, чи може з вами побачитись. Де і коли?
«Пані Лукіянчук»!..
Цих два слова розірвали другий обруч, звільнивши раптом їдку, горючу сірку, що залляла собою всю радість щойно одержаної новини і перекинула Ігоря на другий бік прірви — в пекло.
Але він зціпив зуби і міцно затягнув сталеве вудило над своїми нервами.
— Прошу переказати пані Лукіянчук, що я до її розпорядження хоч і зараз, — відповів холодно.
По той бік телефону затулено рукою мембрану, бо в слухавці якийсь час було чути лишень якісь тіні від звуків. А потім:
— Пані Лукіянчук прибуде до вас приблизно за яких чверть години. Добре?
— Як буде пані Лукіянчук завгодно...
Ігор навіть вклонився з чемністю, хоч внутрі у нього... Але, чи варто згадувати, що діялося у нього внутрі?..
— Тим часом, всього доброго, пане Березовський.
— До побачення, пане професоре, і дуже, дуже вам дякую...
Піднявся до себе, закурив і заглянув у люстро. Був блідий, як стіна, але на вигляд спокійний. Пройшовся нервовим кроком туди й назад, запримітив фіалки і поспішив їх сховати. Куди? Ось, на шафу. Звідти їх не видно. Ще раз пройшовся, подивився у вікно, але не побачив там нічого. Сів у фотель, посидів, і знову встав і знову заходив. Кидало ним, а це було погано. Тут не можна дати собі волі й побити, поламати меблі, бо ж він більше не майор. Він — гість у готелі, гість, якого поручав Зедергольм. І, зрештою, не випадає воно зовсім. Треба бути спокійним-спокійним, як належить людині, що має дивитися на когось, хто ось зараз прийде, високомірно, з погордою.
А воно приходило важко. Стративши рівновагу, з заворотом голови перелітав з одної скрайности в другу: раз радість, що Танічка вижила, другий раз... — «пані Лукіянчук»... Здуріти? О, здуріти легко, але цього мало, абсолютно мало!
Ікс разів сідав, уставав, ходив, заглядав то у вікно, то в люстро, а нарешті сказав собі: Годі!
Вмостився зручно у фотель, взяв часопис (Чи не догори ногами? Ні, в порядку) і почав читати.
Стукіт подвійних кроків і голос Марти:
— Герр Березовскі, до вас гості...
Двері відчинилися, а він встав, не випускаючи з рук часопису, і застиг.
Мару... Марія!...
Так, на порозі стояла Марія.
Мій Боже, невже це справді вона?! О, життя для неї не минуло даром! Тридцять сім років, що їх мала, були записані виразно і в легкій сіточці зморщок біля очей, і у втомлено спущених кінчиках уст, і в сивині розсипаній по темному волоссі, прикритому наполовину чорним капелюшком. Згасли й колишні яскраві рум’янці, приблідли уста, й обличчя нагадувало зовсім-зовсім воскову скульптуру... І все ж була гарна (чи лишень такою йому видавалася?), навіть гарніша, як в молодості. Чим? Пережитими болями? Досвідом? Чи тим глибоким внутрішнім вогнем, який горів у темних очах і якого раніше не було помітно? Щось було в ній особливе, але його важко було з першого погляду схопити.